— Звідки, ваше благородіє?
— Та нема вже ніяких ваших благородій! — відмахнувся Швед. — Марком зови мене. Що ж, виходить, оті троє прийшли до тебе, вели розмову, а кліше хтось інший заховав у бочці з кров’ю?
— Істинно так! — перехрестився різник. — Я людина мирна, в мене злості нема, та й справи при ваших порядках ідуть непогано… Що для мене головне? Аби люди мали за що м’ясо купляти! Я до політики й не лізу. А тут таке звалилося! Казала моя бабця-небожка: «Замуруй той хід, до добра він не доведе!»
У цей час до льоху зазирнув прикордонник.
— Вони тут, пане поручнику! — гукнув до Казиміренка. — Ось де вони, у льоху!
— Виходь на світ Божий! — Марко вказав різникові на двері. — Давай, швидше, а то час із тобою втрачаємо.
На подвір’ї уже товклося з п’ятеро прикордонників. Казиміренко задоволено поплескав Шведа по плечу.
— Знайшов! Бачу, що знайшов! Молодець, Марку.
— Так… У бочці з кров’ю. Пане поручнику… Цей чоловік каже, що його залякали, а він, з усього видно, й поняття не мав, де те кліше заховане. Схоже, той, хто був у сукні, його вночі і заховав.
— Це він так тобі сказав? — хмикнув Казиміренко. — Оцей пройдисвіт, що продався більшовицькій комуні?
— Та зачекайте… продався. З ножем біля горла та з дулом коло скроні залякана людина по-іншому мислити починає. А може, вчинимо по іншому? — запропонував Марко. — Ніхто ж наче і не знає, окрім нас, що кліше знайшлося. Може, залишити тут на ніч засідку? А раптом наші друзі сюди сунуться?
— Добре кажеш, — погодився Казиміренко. — Тоді чого я сюди стільки людей привів?
— Так ви ж по м’ясо прийшли, пане поручнику! — кивнув Швед на недосмажену свинячу тушу.
— І то правда… — Казиміренко почухав потилицю. — Слухай сюди, — звернувся він до різника. — Сидітимеш удома. З обійстя — ні ногою. Досмалюй свою тушу, працюй, ніби нічого не сталося. А хлопцям видай з льоху, яку там маєш свинячу тушу, порубай, наче ми за нею і приходили до тебе.
— Добре, добре, панове! Зараз! — заметушився різник. — Найкращу видам!
— Троє за ним, допоможіть винести, попорати усе. Двоє на варті, — наказав Казиміренко. — Як підемо, чекати вечора, носа не показувати. Увечері, як засутеніє, буде вам підмога.
Поки різник порався разом із вояками над м’ясом, ділив тушу на шматки, Марко споглядав усе те, не випускаючи з рук скриньку з кліше.
Отак просто… у бочці з кров’ю. Чи варто було це кліше стількох смертей? Найбільше шкодував за Анною Головацькою. Кренцель, що протягував йому кулю у порцеляновому лотку, розпанахана голова й тіло дівчини на столі у мрецькій стояли йому перед очима.
Невже Крамовський і є та потвора, яка безжально губить людські душі заради більшовицької ідеї? Чи Кость? Оце найнеприємніше, найболючіше. Бо Крамовський йому геть чужий. Але не Кость, його побратим.
— Слухай, ходімо вже, а то там у маєтку такий лемент… — сміючись проказав Казиміренко. — Артисти наші не снідавши, кухня під вартою… Злі усі… Хлопці тут і без нас справляться. Чув мені? — гукнув поручник до різника. — Якщо доведеш свою невиновність, врятую тебе від розстрілу, обіцяю. Та не доведи Господь…
— Так, так, пане поручнику, усе зроблю, що накажете! Слово честі, я нічого про той сховок у бочці не знав!
— Ну, добре, що знайшлося, — проказав Казиміренко якось сумно. — Аби було для чого ті гривні друкувати, а то розхристана у нас якась Україна. Клаптями.
— То нічого, зберемо. Тільки от компанію усю ми так і не накрили, — відповів Марко. — Та й Крамовський точно відпиратися буде. Як доведемо, що то він у жіночій сукенці таємним ходом до різника бігав?
— Слухай, Марку, не будь таким розумним! — відповів Казиміренко. — Чи по-твоєму треба було дочекатися, коли те кліше потрапить до рук совєтських агентів? Твоєму Снігіріву добре сидіти там у Кам’янці у Розвідочній управі та будувати версії, а тут щоденно роботи купа! Ще й тепер думай, що з тими артистами робити…
— До речі… Про совєтських агентів… — Марко важко зітхнув. — Один з них може виявитися моїм давнім другом… Він міг виконувати усю чорну роботу для Крамовського.
— Хто такий?
— Кость. Кость Чорницький, із Волочиська. Ми з ним училися в Одеській школі прапорщиків… Разом вступили до університету в Кам’янці… Він мене і з актрисою Біличенко познайомив… Просто не віриться, що Кость може бути причетним до такого…
— Ти сам розповідав, як тебе вчив твій Снігірів не довіряти мамі рідній, — зауважив Казиміренко.
— Воно то так. Просто в голові не вкладається, що Чорницький може виявитися більшовицьким агентом. — Марко потер лоба. — Ми ж із ним їли з однієї миски, одним кавалком хліба ділилися! Він до Волочиська, до речі, разом з нами на потязі прибув.