Костик Чорницький, собака більшовицька, як ти міг виявитися зрадником? Ця дурнувата рима сама виникла у Марковій голові.
Коли ти встиг продатися за тридцять срібників московській комуні і навіщо? Пригадував їхнє навчання в школі прапорщиків, як разом гуляли Одесою, балакали про майбутнє, будували плани, купували дешеве вино на Приморському бульварі та залицялися до дівчат… Якби не Кость, то він би й не знав про життя нічого. Якби не Кость…
Дивувало тільки одне: Кость був від початку у Снігіріва під підозрою. Чому ж не поставилися серйозно до того, що Чорницький може виявитися московським засланцем? І де його тепер шукати, того Костя?
Завтра приїдуть із Розвідочної управи, допитуватимуть усіх підряд, але ж, по суті, хоч агентурну сітку і виявили, і кліше знайшли, Марко почувався кепсько. Чи далеко зайдуть вони у боротьбі з московською комуною, якщо на неї працює керівник театру і його побратим?
Казиміренко стояв біля штабу. Руки в боки. Хоч неділя, начісував воякам завдання.
— А, ось і ти, Марку. Поснідав?
— Так. І жадаю почути щодо Остапенка.
— Може, від нього самого завтра і почуєш? — скривившись проказав поручник. — Не люблю я за когось перекази переказувати.
— Тобто?
— Ну, ти, як маленький, невже не зрозумів, що Остапенко — наша людина? — пильно подивився на Марка.
— Наша?
— Ну, так. Ще й із твого відомства.
— З Розвідочної управи? — перепитав Марко. — І Снігірів нічого мені не сказав?
— Переконаний, ще скаже.
— Навіщо ж був цей спектакль? Я сприймав його мало не як ворога, як провокатора…
— Тебе перевіряли, Марку, швидше за все. Хотіли переконатися, що ти годишся для справи, — відповів поручник. — Сам бачиш, як може статися… Отой твій друг, Чорницький. Снігірів, певно, хотів дізнатися, чим ти дихаєш…
— Остапенко так розбалакував артистів, що я його інакше, як за провокатора і не сприйняв, — проказав Марко. — Втішає одне — не він застрелив Анну Головацьку.
— Так, не він, — кивнув Казиміренко. — Я знайомий з Євгеном давно, ще з Першої світової. Ото коли ти його побачив у вікні, він приїхав слідом за вами, мав якісь справи у Підволочиську…
— І так спалився!
— Ну… згоден, необережно вийшло. Але ж хто знав, що ти з’явишся у найнепідходящішу мить і будеш головою вертіти, як флюгер на маєтку, — засміявся Казиміренко. — А про решту в нього самого й запитаєш. Єдине знаю — дівчину ту, Анну Головацьку, Євген завербував ще у Відні. Вона виконувала дрібні, безпечні доручення, навіть не розуміючи до кінця, що робить. Так він намагався її уберегти, аби вона зайвого де не набалакала. На жаль… не вдалося.
— Він же її підставив, якщо Анна навіть не знала, що вона робить… — запитав Марко. — Вона тоді влаштувала той цирк із викликанням духів, ім’я якогось комуняки Георгія Караєва назвала…
— Ну… Оце вже запитуй у самого Остапенка, — проказав поручник. — Він мене у всі деталі не посвячував. Значить, так треба було. Єдине, якщо це тебе втішить, про тебе у нього добрі відгуки. Казав, що рекомендуватиме тебе Снігіріву для більш серйозної роботи. Тільки запал твій трохи підкрутити треба, гарячий ти занадто. Реагуєш бурхливо. А Розвідочна стримок любить і холодну голову. Але нічого… Навчишся. Не святі горшки ліплять.
Марко провів руками по обличчю.
— Як би я хотів, аби ця муть закінчилася!
— Так хто ж не хоче… Але навряд чи воно до доброго йде, Марку, — Казиміренко поплескав його по плечу. — Ти не журися, хлопче. Якось воно буде. Ти ще молодий, може, й застанеш краще життя. Он за нього скільки нашої крові вже пролито!
— Я, пане поручнику, одружитися надумав… — із сумною посмішкою проказав Швед. — А тепер ось міркую… Чи маю право на такий крок зараз?
— Із цією? З актрисою? — запитав Казиміренко. — А ти не поспішай, подумай, приглянься… Але от що я тобі скажу, Марку — війна-війною, а серцю ніхто наказувати не сміє. Якщо відчуваєш, що твоє — дій. Бо ніхто не знає, що буде завтра. І чи встигнемо ми пожити… Ні дня не шкодував, що з Марією одружився. Та й якби не наш шлюб, я розповідав тобі, вона б у Хоролі залишилась і загинула.
— Тож і я так гадаю, що у коханні треба слухати тільки серце.
— Ну… — Казиміренко потягнувся, — воістину чудесна сьогодні неділя. Тихо, спокійно, таємний лаз знайшли, кліше відшукали… А завтра у нас бігунець почнеться — так почнеться.
— Переживемо. Головне, аби Крамовський зізнався, — хмикнув Марко. — До речі, що він там, пане поручнику?
— Та нічого. Затявся, що буде говорити тільки в присутності Петлюри, що ні в чому не винен, що то все ворожі підступи на його чесне ім’я та збіг обставин… Хвилюється. Хлопці казали, що серце хапало.