— Піду я, пане поручнику, якщо дозволите, — таємним ходом, через маєток. Так точно ніхто не дізнається.
— Тихо-тихо, хлопці, свої!
Швед обережно прочинив двері, вибрався з потаємного ходу до льоху. Вояки, примостившись у закутках, із полегшенням зітхнули.
— Ну що, як справи?
— Та ніяк, сидимо. Як ворони в гніздах. Чи ж буде хто? — промовив один.
— Буде, буде. Сидіть тихо.
— У цих запахах здуріти можна, — проказав інший. — Кругом ковбаси-балабаси, в житті таких тортур не мав.
Марко усміхнувся.
— Будьте насторожі. Вже смеркло, під покровом темряви можуть і навідатися. Будьте наготові.
У будинку різника з вікна виривалося пасмо світла. Тут, на кордоні світити вночі лампи суворо заборонялося, інакше могли б звинуватити, що господар подає ворогу сигнали. Тож чоловік ретельно затулив вікно ковдрою, сидів при свічці за столом, читав псалтир. Марко навіть від дверей помітив, як дрижать сторінки в пальцях. Він навіть не намагався приховати той дрож.
— Чи буде хто? — проказав, побачивши Марка. — Ваші сидять он у сусідній кімнаті, а я думаю: помолюся перед смертю. Бо навряд чи мені вижити вдасться. Та й якщо не вони, то пан поручник точно мене під суд…
— Ну, ну, зачекай, ніхто вмирати не збирається, — тихо відповів Марко. — Якщо будеш чинити правильно, то й під суд не підеш. Начальник застави тобі обіцяв. Але помолитися зайвий раз не завадить. Як звуть тебе, скажи, а то ми все різник та й різник.
— Дмитром звуть, — чоловік стомлено провів по обличчю руками. — Знав я, що це добром не закінчиться.
— Спокійно, Дмитре. Значить так… — проказав Марко. — Як прийдуть, упустиш їх до хати. Заспокойся і говори, ніби нічого не сталося. Захочуть іти до льоху — веди. Далі вже ми. Як усе почнеться, падай на підлогу і не піднімайся, аби в тебе ніхто не влучив. Зрозумів?
Різник тільки зітхнув.
— Коби з рідними у Волочиську нічого не сталося. За себе я не боюся.
— А що родина твоя робитиме без годувальника, не думав? — Марко дістав револьвер, перевірив, клацнув затвором. — Усе, нічого не бійся. А тепер чекатимемо.
Час тягнувся повільно. Дмитро крутився за стіною на скрипучому ліжку. Видать, не спалося йому.
Марко ж і двоє прикордонників засіли у сусідній кімнаті. Скільки доведеться чекати, не було відомо. Може, й не прийдуть зовсім, але надія все-таки була: звідки б Чорницький міг знати, що кліше знайдене?
Від нічого робити Швед намагався прокрутити в голові усі події, що сталися за цей недовгий час: стрімкі, наче хтось з силою стиснув пружину, і вона намагалася тепер вирівнятися щодуху… Нічого. Може, дасть Бог, скоро усе закінчиться, і вони з Олесею повернуться до Кам’янця. Тільки чи буде їм у Кам’янці спокій? До того ж, як він працюватиме у Розвідочній управі, чи складеться у нього сімейне життя? Чи це буде таке, не приший кобилі хвіст?
І найголовніше, чи довго протримається Кам’янець у руках військ УНР? Від цього залежатиме їхній спокій і щастя. Подумати про майбутнє було б правильно. Але все це він обміркує з Олесею, коли все закінчиться, і вони, і кліше повернуться додому. Тоді з чистою совістю можна буде…
Хтось знадвору настирливо постукав у шибку.
Марко підхопився:
— Хлопці, здається, почалось.
Виглянув із дверей до кімнати, де навпомацки одягався, сидячи на ліжку, різник Дмитро. У шибку постукали знову.
— Відчиняй, Дмитре, — прошепотів ледь чутно. — Нічого не бійся!
Дебела постать різника майнула у просвіті дверей: крекчучи, підійшов до столу, чиркнув сірником, запалив лампу.
— Зараз-зараз! — гукнув Дмитро. — Йду. Зачекайте!
До кімнати увійшли двоє.
— Ну? Як справи?
Марко у сусідній кімнаті завмер, бо голос, хоч і не належав, як він очікував, Костеві Чорницькому, видався йому знайомим.
— Хто на обійсті, крім тебе, є?
— Ще є мій пес Сірко, — відповів різник.
— Жартуєш, значить… — проказав невідомий. — Начальник застави чого вдень приходив?
— Того, що й завжди, за м’ ясом, — відказав Дмитро навіть спокійніше, ніж Марко сподівався.
— А той, чужий, чого тут крутився? — тепер запитував Кость Чорницький.
У середині у Шведа все зів’яло. Значить, Кость… Кость таки зрадник. Он як воно буває…
— Я його не знаю, — байдуже відповів Дмитро. — Прийшов із Казиміренком, хлопці свинину порубали, склали у балію та й понесли. Може, з поручником за компанію прийшов, а може, так, прогулятися, від нудьги… Звідкіля мені знати.
— Добре… — проказав знову невідомий із знайомим голосом. — А артисти, значить, ще у маєтку…