— Так для них за м’ясом вояки і приходили. То ж інтелігенція, їм свіжого щодня подавай, — відповів різник. — Однак моє діло маленьке, прийшли, м’ясо взяли, пішли.
— То значить, ти гроші їхні погані береш!
Дмитро крякнув, бо той, незнайомець, певно добряче штовхнув його.
— Ні, грошей Казиміренко не дав. Сказав, що поки немає грошей, то взяв так, під запис.
— Іти дав… — мовив Чорницький.
— А як же не дати, вони тепер влада у Тарноруді, у них зброя, що ж я, жити не хочу чи що?
Незнайомий хмикнув.
— Ти дивись, Дмитре, не загравайся з петлюрівцями, бо твоє свиняче життя не від Петлюри, а від нас залежить. Як повернемось, то з тебе першого шкіру живцем здеру!
Та хто ж це такий може бути? Марко напружив слух, намагаючись пригадати, кому міг би належати цей знайомий низький голос.
«Я подивлюся…» — показав прикордонникам.
Обережно підійшов до просвіту у дверях. Припав до шпарини поглядом.
Бути не може… Юрко тут? Юрко Коцюбинський?
Поряд із Костем Чорницьким стояв той, кого він знав так само добре, бо у школі прапорщиків їм гарно велося разом. Були не розлий вода… Що він тут робить, аж у Тарноруді?
— Ну, веди до льоху, — почулося з-за дверей. — Чи у тебе там петлюрівці в засідці?
— Хлопці, Бог із вами… — відповів Дмитро. — Нікого там нема, у льоху. Як треба ковбаси чи м’яса, кажіть, я усе дам.
— Ми й самі візьмемо, як треба буде. Веди до льоху.
Поки Дмитро взував чоботи, Кость обійшов кімнату.
— А там що? — вказав на двері, за якими стояв Марко.
Дмитро оглянувся.
— Там… кімната доньки. Вона у нас вже дівчина на виданні, то не гоже, аби разом із батьками в одній кімнаті товклася, коли хата ціла пустує.
— А де дочка? — поцікавився Чорницький.
— До Волочиська з дружиною відправив.
— Вирішив, що заховаєш…
— До тещі поїхали.
Кость ткнув наганом у двері. Ті зі скрипом прочинилися, Марко ледь встиг прихилитися до стіни. Чорницький глянув у темряву.
— Дивись мені, якщо ти сповістив про наш прихід петлюрівців…
Дмитро тільки важко видихнув. Попрямував до дверей, похнюплено, наче на смерть. Юрій — слідом за ним.
— У льоху їх буде легше брати, — прошепотів Марко хлопцям. — Виходимо. Пам’ятайте, що на обійсті може ще хтось бути. Відчиняй вікно, вилазь, пробирайся до льоху з протилежного боку, а ми — звідси спробуємо! Швидко, швидко, там наші у повному невіданні.
На подвір’ї гавкнув Сірко, Дмитро цикнув до собаки, повів своїх нічних гостей просто до льоху. Марко бачив, як темні тіні перейшли подвір’я, хтось ледь не зачепився головою за шворку, на якій сохла постільна білизна. Тихо послідував разом з одним із прикордонників за ними.
Коли різник із Костем та Юрієм зникли у льоху, кинулися туди.
Марко шарпнув двері.
— Здоров, хлопці!
Чорницький крутнувся, та револьвер Марка вже дивився на нього чорним оком.
— Руки вгору! — з-за бочки та із закутків вигулькнули прикордонники.
— Ах ти ж… Собако! — Юрко Коцюбинський заціпенів, хотів було кинутися на Дмитра-різника, але той відступився до стіни, втиснувся у неї, втративши усіляку сміливість.
— Зброю, хлопці, зброю на землю! — скомандував Швед. — Вибачайте, не думав, що доведеться отак з вами зустрічатися…
— То ти тут командуєш тепер? — поцікавився Коцюбинський, відкидаючи зброю на землю.
— Ти там, а я — тут… Правда, Костю? — Марко підморгнув Чорницькому. — А ти, значить, отак…
— Ти так, а я — отак, — відказав Юрій.
— То чого прийшли? По ковбасу? — поцікавився Марко. — Чи, може, по кліше?
Коцюбинський зиркнув на Чорницького.
— Ти ж казав, що тут надійно буде… Собако петлюрівська!
— Собака петлюрівська — це я, — проказав Швед, а Чорницький — так, прихвостень московської комуни. Кінець теревеням. Кліше тут, хлопці, нема. Ми його ще вранці з бочки виловили. Десь ваша «чорнява красуня» прорахувалася.
Коцюбинський з-під лоба зиркнув на Марка, ніби намагався прочитати його думки.
— Гайда, в’яжіть їм руки і до застави.
Обличчя Чорницького перекривив вираз люті.
— Аби ти здох, Марку! Шкода, що я тебе в Кам’янці не пристрелив.
— Ти й без мене настріляв там. Ремінь зі штанів витягуй. Хлопці, зв’яжіть йому ременем руки.
— Так по-дурному попастися тобі! — скреготнув зубами Чорницький.
— Звиняй, як вже є…
Марко намагався бравувати, та, споглядаючи двох свої колишніх побратимів, відчував, як серце стискається від болю. Отже… вони по різні боки. Кость, Юрко та він. Як так могло статися, не вкладалося в голові. Та яке це зараз має значення?