— Дмитре, іди, ти вільний до ранку. Вранці прийдеш на заставу. Чув?
Різник важко відлип від стіни. Ступив крок, та раптом Юрій, якому прикордонник якраз зав’язував руки, шарпнувся, кинувся вбік і, підхопивши з землі свого пістолета, кинувся до Дмитра.
Прогримів постріл. Мимо.
Марко навіть не зрозумів, як рука сама у відповідь натисла на курок.
Стріляв, не задумуючись ні на мить.
Коцюбинський ухопився за плече, куди поцілила куля. З ревом кинувся вперед, просто головою в двері. На обійсті роздався знову постріл, другий, голосно заскавулів Сірко.
— Я за ним, а ви ведіть цього субчика на заставу! — гукнув Швед, вибігаючи з льоху.
— Господи, Господи! — Дмитро-різник безпомічно сидів на землі. Здоровенний чолов’яга, що одним ударом міг забити вгодованого кнура, був розгубленим і безпомічним, як мала дитина. Плакав чи то на радощах, що залишився живим, чи то з переляку.
Марко вибіг на вулицю. Зігнута постать Коцюбинського майнула у бік річки, в кущі і зникла. Марко вистрілив навгад.
Кинувся слідом. Попереду тільки зашелестіло.
Різникова хата була майже біля Збруча. Тут він повноводий та достатньо широкий, пораненому просто так з течією не справитися.
На протилежному боці замиготіло світло, піднявся гамір, то заворушилися поляки. Отож, якщо там, на тому боці у Юрка нема спільника, буде ризикувати, спробує переплисти течію тут, бо вибирати не доводиться.
Марко огледівся. Куди бігти — незрозуміло; Коцюбинський озброєний, міг зачаїтися зовсім поряд, і нарватися на його кулю нічого не вартувало.
Швед затамував подих, ступив крок уперед. Постать Юрія відділилася від дерева напроти. Знову постріл. Куля пролетіла зовсім близько, впилася в стовбур, за яким причаївся Марко.
— Чорт! — вилаявся Швед. — Що, Юрку, хочеш мене на прощання порішити? — гукнув у темряву. — Ти поранений, усе одно річку не переплисти! Краще здавайся, зараз тут буде загін прикордонників.
— Поки вони сюди добіжать, я тебе, Шведе, відправлю на той світ.
— Так Бога ж нєт… — гукнув Марко. — Значить, і того світу теж… Чи як там тебе вчили товаріщ Ульянов і твоя пролетарська тьоща? Ні Бога, ні чорта… Одна совєцька власть!
— Що ти знаєш про совєцьку власть?! — відгукнувся з темряви Коцюбинський. — Ти, панський вилупок, холуй петлюрівський!
Марко знову вистрілив. Цього разу не навмання, на голос.
Стогін заглушив плюскіт води. Юрій кинувся з кручі у річку. Марко стрельнув по воді знову і знову, та у темряві нічого не було видно.
— Швед, Швед! — почулося з-за корчів. — Де ти, Марку?!
Казиміренко з кількома солдатами з’явився, наче нізвідки.
— Ну що… Влучив?
— Поранив. Один раз точно, — відхекуючись, промовив Марко. — Вдруге, може, й влучив, але він кинувся у воду. Накажіть, хай хлопці йдуть уздовж берега, якщо він живий, буде спливати, спробує вибратися на броді, ближче до застави. Якщо мертвий, тіло має десь зачепитися.
— Якщо живий, то спробує переплисти Збруч просто тут. У поляків спільника може мати, — проказав Казиміренко. — Я б на його місці так би рятувався.
— І я про це думаю, — погодився Марко, — бо вони не інакше, як через Збруч переправилися з тієї сторони. Певно, із Костем до Підволочиська дісталися, а звідти десь тут, човном.
— Хлопці, ану бігом уздовж берега, обережненько тільки! — гукнув Казиміренко до вояків. — Ну, Марку, один, я так зрозумів, твій дружбан, Кость Чорницький. А цей другий хто? — поцікавився поручник.
— Ще один дружбан, — похмуро промовив Марко. — Зі школи прапорщиків з ним знайомий. Юрко Коцюбинський.
— Ого… Це отой…
— Отой самий, — відказав Марко.
— Вам там було пороблено у тій школі прапорщиків чи як? — плюнув собі під ноги Казиміренко.
— Чого ж… — промовив Швед, ховаючи револьвер. — То був заклад, де вчили військовій та диверсійній справі. А кожен учився, як міг, та вже сам вирішував, чию сторону прийняти.
— То ходімо, поспілкуєшся зі своїм другом. Може, що цікаве розкаже… А завтра, як приїдуть із Розвідочної, то зведемо їх із Крамовським. І подивимось, хто кому сват…
Марко невесело посміхнувся.
— До чого світ цей котиться… — проказав тихо.
— Світ, Марку, давно з котушок злетів, — скрушно зітхнув Казиміренко.
— Ну що, Шведе, впустив Юрка? — Чорницький кинув зухвалим поглядом на вчорашнього побратима. Сидів на хиткому стільці, розхристаний, в одному спідньому.
— Пустив-пустив. Униз по Збручу, — проказав Марко просто з порога. — Цьоця Женя Бош мені того не простить вовік. Як набубнявіє, то спливе, а ні, то соми дякуватимуть мені за сніданок…