Чорницький недовірливо, з-під лоба глянув на Шведа.
— Скажу одразу: користі тобі з мене буде мало.
Марко зачепив ногою сусідній стілець, сів напроти Костя.
— А мені від тебе нічого не треба, все вже й так відомо: і хто «чорнява красуня», і хто кліше вкрав, і хто Трегуба до самогубства довів, й Анну Головацьку застрелив у купальнях, і фотографа… Твоїх рук діло чи не так? Та й не має це ніякого значення, Костю. Кліше ми знайшли, а Розвідочна управа — то не поліція, аби кримінал розслідувати. Та й таких, як ти, задуреної дрібноти комуняцької, вагон і маленький візочок. Тому, згідно з законом військового часу, тебе, як зрадника, просто розстріляють. Може, й до обіду.
Чорницький плюнув на землю і з ненавистю глянув на Марка.
— А ти мене не лякай, Шведе. Я смерті не боюся.
— Може, й не боїшся, Костю, — Марко глянув на Чорницького з жалем. — Але жити все одно хочеш. По собі знаю.
— Ти ж у нас герой, смерті в очі не раз дивився… І цареві встиг послужити, і Петлюрі теперка… Тільки не довго тобі залишилося. Товариші за мене відомстять. Будуть різати тебе на шматки, як собаку.
— Так само, як у Хоролі різали жінок і дітей? — проказав Марко. — Чув. І за Харків чув… Тільки ніхто, Костю, за тебе мстити не стане: ти для московської комуни витратний матеріал. І ніколи тобі їхнім не бути; в тебе на чолі написано «лайно». Використали тебе, Костю. І Юрка використали.
Чорницький покрутив головою, аж у шиї хрусноло.
— Вербуєш мене до Розвідочної управи, Шведе?
— Навіщо ти мені здався? — Марко стиснув плечима. — Ти ніякої цінності для Розвідочної управи не представляєш. От Юрко… інша справа. Але він уже майже годину, як годує збручанських сомів. Трохи я перестарався. Тому ми зосередимося на Крамовському, як головному керівникові вашої агентури у Кам’янці. А тебе розстріляють, та й по всьому.
Кость розсміявся. Сміявся голосно, довго, нагло.
Марко дивився на спотворене тим реготом обличчя і не впізнав його більше. Перед ним сидів ворог. Юда, що продався за тридцять срібників. Більше не Кость Чорницький.
— Ми ж усі троє були друзями, Костю. Чому? Як так могло статися, що ти став зрадником? Як міг стати зрадником свого народу, Костю? — Швед підвівся і з жалем подивився на Чорницького.
— Ну і сліпець ти, Марку! Га-га-га… А я то був подумав грішним ділом, що ти й справді щось знаєш… А ти — сліпець! Далі свого носа не бачиш. Аж дивуюся, як тебе тупака до Розвідочної управи взяли… Ти ж сам собі вигадав, сам повірив і всіх переконав! Дурний ідеаліст! Та ми тебе обвели навколо пальця! Чи ти справді віриш, що більшовикам те нещасне кліше потрібне було? Навіщо? Що ним друкувати? Гроші держави, яка існує виключно в голові у Петлюри й таких жевжиків, як ти? То для вас трагедія, а для совєцької влади — дурня.
— За цю державу, тварино, кров’ю і сльозами плачено. Зрозумів? — скипів той. — Поки ти від’їдався у своєму Волочиську на материних харчах, удвоє молодші за тебе життя своє віддавали. І не тобі патякати про Україну, яку ти зрадив за обіцянки того Юди. Ким тебе Юрко призначити обіцяв? Своїм помічником, волочиським комісаром? Аби ти стріляв у людей, які вважали тебе своїм, українцем?
Одне не розумію… Навіщо була ота вся гра? Навіщо ти мене познайомив із Олесею?
— Ну ти й дурний, Шведе! Дурний, як діряве цебро! — розсміявся Чорницький ще дужче. — Я ж тебе знаю; знаю, що ти вперед не головою думаєш. Ну, познайомив. Повдавав ревнощі. Шкода мені чи що… Зате через тебе ми могли вкладати в голову Снігіріву усе, що було потрібно: сонети Шекспіра, ще якусь муйню… Усе, щоб відволікти від справжнього. А щодо Трегуба — він сам наклав на себе руки. Я лише пояснив йому, що ті, хто багато знають, довго не живуть. Тим паче, з репутацією содоміта у сотні Зубка-Мокієвського йому робити нічого. І так, звиняй… скористався твоєю підробкою посвідкою. Я знав, що ти працюєш на новий уряд, з першого дня. І в університеті я з’явився лише задля того, аби наглядати за тобою. А актрисулька та… Біличенко… Не переймайся так! Твоя дама серця — звичайнісінька харківська проститутка із задатками актриси, хоч і вважає себе тут великим цабе. Її ще у сімнадцятому Юрко підібрав. Юрко усім і керував тут. А у Кам’янці ми її підлаштували спеціально для таких, як ти. Ну, вважай, для тебе. Чи… під тебе.
Марко стиснув зуби, із силою вдарив ногою по стільцю, на якому сидів Чорницький. Блага ніжка хруснула, і Кость важко звалився на підлогу.
— Юрка більше немає.
— Дурень ти, Швед… Сліпець! — розсміявся крізь біль Чорницький. — Твоя біда у тому, що ти віриш усьому підряд. От і зараз ти повірив усьому, що я тобі сказав, і вже не знатимеш, де правда, а де брехня. Може, мене завтра до обіду твої із Розвідочної і розстріляють, але я загину із відчуттям задоволення, що отруїв тобі решту життя. Аби тобі так масно не було.