Марко вийшов на двір, притулився стомленою спиною до нагрітої за день стіни маєтку. Уперше відчув, як то воно, коли на душі гидко від ненависті. У цю мить він ненавидів Костя Чорницького усією душею…
Він дійсно його ніколи по-справжньому не знав; вважав побратимом, товаришем… А поряд із ним була заздрісна і злостива людина, зрадник.
Але чи повинен він вірити всьому, що напатякав Кость? Чи повинен вірити тому, хто прагне лиш одного — отруїти йому решту життя?
Марко підняв голову, вдихнув на повні груди нічне прохолодне повітря. Є дві людини, які можуть йому щось прояснити: Олеся і Крамовський.
Із Крамовським він може побачитися вранці, перш ніж прибудуть із вивідної управи. А з Олесею…
Божевільне тепло в грудях забилося, запульсувало. Не може бути правдою те, що сказав Чорницький. Він брехав, аби приховати власну нікчемність, заздрість… Зрештою, хіба не Костя душила жаба, коли він зустрів Марка після госпіталю, в мундирі старшого прапорщика, з Георгієвськими хрестами на грудях? Його «заурядпрапорщик» було таке собі, не приший кобилі хвіст. Невже справа в отій єдиній поздовжній стрічечці на погонах?
Але ж хіба Марко не споров ті кляті погони так само, як і Кость свої? Хіба вони знову не зрівнялися? Як можна було називати себе побратимом і другом, коли ненависть переповнювала серце!
Та ну його… собака більшовицька. Найкраще, що можна зробити — забути його брехливі облудні слова.
Марко рішуче попрямував до маєтку. Пройшов чатових, вихором піднявся сходами до парадної зали.
— Хлопці, я відповідаю за панну у цих апартаментах, — проказав до вартових.
— Але… — один із вояків зам’явся. — Але пан Казиміренко дав нам чіткий наказ…
— Вона не покине своєї кімнати. Обіцяю вам! Ідіть, покуняйте до ранку внизу, на лавах.
— Перепрошую, пане, але у нас є наказ, — проказав один із вартових. — Ким доводиться вам ця пані? Якщо вона ваша знайома чи подруга, то…
— Вона — моя дружина, — Марко сам стрепенувся від цих вимовлених уголос слів. — Вона моя дружина, — повторив швидше сам для себе, аби почути ці слова ще раз і усвідомити самому, що вимовив їх з легкістю. Обіцяю, що вона не покине апартаментів, поки пан поручник не дозволить їх залишити усім.
Вартові переглянулися, але Марко уже нетерпляче постукав в Олесині двері.
Вона відчинила за якусь мить. Боязко глянула на нього, стривожена, невиспана, змарніла. Боса, як тоді, коли відчинила йому вперше у себе вдома.
Марко увійшов всередину. У єдине вікно кімнати лилося з небес зоряне світло. Загорнув її в обійми, почав цілувати обличчя, шию, оголені плечі.
— Люблю, люблю, люблю тебе! Хочу, аби ти була моєю до кінця віку, — прошепотів пристрасно, вдихаючи знайомий аромат її тіла, що пахнуло так, як мало би пахнути казкове пташине молоко, ніжно, збудливо, хвилююче.
— Марку… — голос Олесі дрижав, — Марку, що сталося? Чому такий рух був на заставі? Що відбувалося? Я так хвилювалася за тебе!
— Ну я ж тут, живий! — усміхнувся він, цілуючи її очі. — Слухай, Олесю! — перейшов знову на шепіт. — Я знаю тутешнього отця з костелу. Давай завтра вранці одружимося?
— Марку… Ну що ти кажеш… Яке одружимося? Я ж не католичка! Тут? У Тарноруді? Після всього, що сталося?
— А що сталося такого, що б завадило нам із тобою взяти шлюб? Заарештували Крамовського? От біда… Яке відношення все це має до нас із тобою?
Вона стихла, дала себе роздягнути і вкласти на ліжко. Зітхнула, коли він опинився біля неї, став пестити її тіло поцілунками й доторками. Обвила його руками і притягнула до себе.
— Чому ж тебе так довго не було, Марку? Що ж усе-таки трапилося?
— Не має значення, — відповів він, тремтячи від пристрасті. — Навіщо тобі це? Чи ти довіку витатимеш у своїх химерах, Олесю? Я маю зараз хоч якесь значення для тебе?
Вона відповіла млосним зітханням, подалася вперед, віддалася на його волю, наче поплила на хвилях, покірна Марковим рукам.
— Добре, добре, одружимося завтра, — відповіла пересохлими вустами. — Як скажеш, так і буде, Марку! Більше ні на мить не розчаруєшся в мені. Ніколи! Я твоя. Довіку.
Цілував її всю, наче поринав у безкрайній всесвіт, вслухався у нову мелодію її солодких зітхань і шепотіння.