— Так, — Шведове обличчя спохмурніло. — Головнокомандувач червоного козачєства… Чув.
— Так от… — продовжив Снігірів: — Твій Чорницький служив при ньому. Служив недовго, може, з місяць. А як Юрко почав лютувати, то, каже, не витримав та й утік із Харкова назад, до Волочиська. Помилки свої визнав, сам прийшов, розкаявся… Мовляв, не усвідомлював, повірив другові, пройнявся ідеєю, а той завів під монастир… Але ж Марку… — Снігірів пильно подивився на Шведа. — Ви ж в Одесі не у дитячих яслах навчалися, чи не так? Диверсійна і розвідочна робота… І дурні там, наскільки мені відомо, довго не трималися.
— Ну, так, — погодився той.
— Звідки нам знати, — продовжив Снігірів, — що все це не розписана по нотах хитромудра партитура? Що Чорницький не виконує завдання того ж таки Коцюбинського? Що, коли він — завербований більшовиками агент?
Марко тільки розвів руками.
— Тому на рахунок Чорницького гризуть мене сумніви удень і вночі, — зітхнув Снігірів важко. — І хоч він демонструє із себе мало не святого янгола, що тільки-но з храму вилетів, та й наче з часу повернення ні у яких антиукраїнських справах помічений не був…
— Ви за ним уже встановили спостереження, чи що?
— Поки ні, — проказав Снігірів. — Ну так, здаля. І руку на пульсі, повір, тримаємо. Але те, що він раптом виявив бажання навчатися в університеті, і в той самий час, коли ти прибуваєш до Кам’янця, ви зустрічаєтеся на одному обійсті однієї і тієї ж альма матер… Мене це насторожує, — продовжив очільник Розвідочної управи. — Гадаю, відтепер за Чорницьким варто наглядати більш пильно, бо може статися, у твоїх старих друзів, Марку, на тебе великі плани.
На обличчі Шведа заходили жовна.
— Ви у тому сенсі, що мене спробують завербувати совєцьким агентом?
Снігірів кашлянув, підсунув склянку з чаєм і взявся виловлювати ложечкою жовте кружальце цитрини.
— У наш час все можливо. Ну, ти не сердься, розповідай, що там далі!
— Та я вже й не знаю, що розповідати, чи є щось важливіше, ніж те, що ви мені сказали… — промовив Марко. — Ну… Що там далі… Ще замовив у кравця костюм. У того, що на П’ятницькій, у закутку майстерня.
— Навіщо?
— Одинадцятого йдемо з Костем до театру, кажуть, п’єса гарна буде.
— Театр — це добре, Марку, — Снігірів погриз шкірку цитрини. — Одинадцятого вже й наш головнокомандувач до міста прибуде. Та й костюм цивільний якось природніше на тобі дивитиметься, ніж оцей старий френч. Ти придивляйся, прислухайся… У нашій справі важлива кожна дрібниця. І кравець, і товариш твій із Волочиська, і будь-хто інший — усі в тебе мають бути на підозрі. До того ж, маємо певні застороги…
Марко випростався на стільці.
— Які застороги?
— Інформація секретна. Але ти мусиш про неї знати… Останніми днями перехоплюємо уривки шифровок… Дуже дивних. Віршованої форми. Я такого раніше не зустрічав. Якийсь новий спосіб засекречувати інформацію чи що… Ось, поглянь, ти ж у нас грамотій, піїтики в гімназії навчали?
Снігірів підсунув ближче до Шведа аркуш з акуратно виведеними на ньому рядками.
— Польською… — проказав Марко. — Дивно…
Прочитав він ті рядки.
— Без плаща подався з дому… обіцяна ясна днина… буря… Туча грозяна… Хм… Дивне шифрування… Якісь вірші, — проказав Марко. — Однак, якщо виходити з контексту, то вони не такі вже й беззмістовні… Я б сказав — зовсім не беззмістовні.
— Швед, я в поезії не дуже, — відмахнувся Снігірів. — Ти не мудруй, кажи, що думаєш, не тягни.
— Як на мене, — Марко потер лоба, — якщо, звісно, це справді зашифроване послання, то мова може йти про якусь зустріч чи подію, яка не відбулася. Зауважте, тут сказано «бо днину обіцяла ти ясну...» — щось мало відбутися, якась важлива подія, і організатор запевнив, що все пройде гладко, та не так сталося, як гадалося… Судячи з усього, — додав Швед, — у того, хто мав здійснити заплановане, «попав я в бурі клекітну содому» — все пішло шкереберть. «А ти сховалась в тучу грозяну…» — грубо кажучи, агент не зміг вийти на зв’язок, бо зв’язкового шляк трафив…
— Так-так… — Снігірів згідно закивав. — У цьому є сенс… Але ж як заумно! Читай далі! — простягнув він ще кілька аркушів. На кожному з них були записані польською по кілька рядків: