Поряд із ліжком на стільці лежали якісь пігулки, ліки у скляних пляшечках. У Крамовського хапало серце, він плакав, як дитина, що ні в чому не винен і не хоче помирати, бо його життя належить театру.
Марко увійшов у цю тісну кімнатку. Зупинився на порозі.
— Миколо Савовичу… — покликав Крамовського. — Як почуваєтеся? Чи в змозі ви розмовляти зі мною?
Крамовський байдуже поглянув у бік Марка.
— Про що, юначе? Про що мені з вами розмовляти? Я вже все сказав поручнику Казиміренку і повторю, якщо доживу, вашим колегам із Розвідочної управи: я ні в чому не винен, я не крав ніякого кліше, я нікого не вбивав! Я служу новій владі і підкоряюся усім законам. Але ж ви мене ніхто не чуєте, ніхто мені не вірить!
— Чому ж… Я вам вірю! — промовив Марко.
Погляд Крамовського беземоційно повернувся до споглядання стелі над головою.
— Це що, пане Шведе, якась така гра у вас у Розвідочній? То я не буду брати у ній участі…
Марко зупинився біля ліжка Крамовського.
— Сядьте, Миколо Савовичу, поспілкуємося. Я, — повторив він з притиском, — вам вірю. І якщо ви будете зі мною також відверті і розповісте усе, що мене цікавить, обіцяю: ви не тільки залишитеся живим, але й повернетеся до роботи в кам’янецькому театрі, ніби нічого й не сталося.
Крамовський прокректав, важко піднімаючись на ліжку. Підмостив за спиною подушку.
— Що за диявольську оборудку ви мені пропонуєте, Марку? Ви не начальник застави, не старший офіцер Розвідочної управи… Чим ви мені можете допомогти?
— Так, ви праві. Я всього лиш відставний унтер-офіцер царської армії, якої сьогодні не існує. Але сьогодні я працюю на український уряд і вести справу про викрадення кліше було доручено мені. Я знаю, що ви не винні, — проказав Марко. — Але перш, ніж я викладу всі факти перед моїм начальством, маю упевнитися, що не помиляюся навіть у дрібницях. І єдина людина, яка може мені допомогти, — це ви, пане Крамовський.
Директор театру спустив довгі худі ноги у сірих бавовняних шкарпетках із ліжка. Тремтячими руками накинув на спину ковдру.
— Ви не обманете мене, Марку?
— Слово честі.
— Ну що ж… — зітхнув Крамовський. — Виходу у мене, здається, і справді немає. Я згоден! Запитуйте, пане Шведе. Я по можливості дам відповіді на усі ваші запитання. Але й ви дотримайтеся своїх обіцянок. Отже…
— Отже… — Марко пильно подивився на Крамовського. — Розпочнемо. Що пов’язувало вас із покійним Олексієм Трегубом?
Крамовський важко зітхнув. Розгублено потер лоба, замислився, наче пригадуючи обставини, за яких він познайомився з вояком сотні Зубка-Мокієвського.
— Пане Шведе… Життя — складна штука, — проказав він.
— Я у курсі, пане Крамовський, — Марко кивнув головою. — Та якщо можна, ближче до справи…
— Я до того, — продовжив директор театру, — що не кожен з нас починає свій життєвий шлях у комфортних умовах та при повному забезпеченні. Я походжу із збіднілої дворянської родини, пане Марку. Мій батько був затятим картярем. І залишив нас з матінкою у великих злиднях. Все, що могла зробити моя бідна мати для мене, з великими труднощами прилаштувати на службу до лейб-стрілкового батальону столичного гарнізону. Там, через вічну потребу в грошах, я став коханцем місцевого впливового аристократа. Я гадав, що як тільки я поправлю своє матеріальне становище, необхідність у такому зв’язку пропаде; з часом це перетворилося у залежність, у моє єство. Зізнаюся відверто: якось я чітко зрозумів, що жінки мене мало цікавлять. Пізніше я опинився у Харкові, де познайомився з чарівною білявкою, на ім’я Белла. Вона була настільки прекрасна, що на якусь мить я був повірив, що усе моє минуле — просто дурний сон, помилка юності, і я здатен розпочати нове, звичайне життя. Я закохався у Беллу, мій друже. Я вперше закохався у жінку! І тільки згодом дізнався, що закохався у демона з самісінького пекла. За ніжною, витонченою зовнішністю ховалася страшна і потворна душа, яка вимагала жертв. Людських жертв, якщо ви розумієте таке образне порівняння.
Белла примушувала мене до жахливих учинків. Я проклинав мить, коли доля звела нас, але, боячись викриття, мусив підкорятися її розпорядженням і бажанням. Їй була відома моя неприглядна історія юності. Вже не знаю як, але вона знала усі подробиці, усі деталі моєї слабкості і повсякчас погрожувала, що розкриє цю мою таємницю.
Пізніше я дізнався, що вона працювала на Євгенію Бош, чули, напевно, про це більшовицьке стерво. Та була далека від усього людського, холоднокровна інтриганка, яка гралася людськими життями, потопила в крові Харків, безжально винищуючи усіх, хто не поділяв її поглядів на соціалістичну революцію. Фактично, пані Бош стала тоді главою уряду більшовицької версії України. А Белла зі своїми власними амбіціями не хотіла залишатися просто актрисою театру; вона мала нещастя стати коханкою зятя пані Бош… Як же його звали, Боже, дай пам’яті!