Інша справа, що ми сплохували! Якби ти нагодився на годину раніше… Або… Та що тепер говорити! І ще, не смій звинувачувати Євгена в смерті Анни! Він був найближчою їй людиною, її братом. Нікому про це не було відомо. Навіть мені.
— О, Господи… — Марко затулив обличчя руками. — Яка диявольська, груба і нечесна гра…
— Де твоя красуня? Де Белла? — поцікавився Снігірів.
— У себе в апартаментах, під вартою. Усі вони, актори, під вартою, — відповів Марко, вказуючи поглядом у бік маєтку. — Я тільки цієї ночі допетрав, що до чого, насправді…
— Сам за нею підеш? Чи конвой із тобою послати? — запитав Борис Снігірів. — Дивись, бо вона — не наївне дівчисько, як ти розумієш.
Можливо, навіть зброю десь приховала. Будь обережним!
— Я сам, — Марко дістав револьвер, перевірив набої. — Я сам. Не смійте.
Швед попрямував просто до маєтку. Вже біля дверей Олесі зупинився. Наказав відчинити двері. Увійшов і став на порозі.
Біличенко сиділа на стільці, ніби очікуючи на його з’яву. Одягнута, прибрана, підфарбована. Волосся вкладене, як завжди, у вишукану зачіску. Сірий костюм бездоганно пасував до її білявого волосся, ніжної шкіри і блакитних очей.
— Марку… Чому ти так довго? То що, отець чекає на нас? — запитала вона, дивлячись на Шведа своїм лагідним чарівливим поглядом. У повітрі витали легкі хвильки її вишуканих парфумів, та й уся Біличенко, втілення жіночності і пристрасті, випромінювала невидимі хвилі.
Марко зупинився не зводячи з неї очей.
— На жаль, я розчарую тебе, Олесю, — голос Марка раптом став глухим. — Вінчання не буде.
Вона піднялася, повільно рушила до нього.
— То й добре, краще у Кам’янці…
— І у Кам’янці не буде нічого, Олесю, — так само відсторонено відповів Марко. — Взагалі, нічого у нас з тобою не буде. Ти заарештована, — додав просто, без передмов. Твого спільника, Костя Чорницького, схоплено. Микола Крамовський дав проти тебе свідчення, розповів усе. А Юрко Коцюбинський… — Марко помітив, як напружилося її тіло і крейдяно зблідло обличчя. — Ти ж його чекала чи не так? Юрко мертвий. Я застрілив його ще вчора вночі. До того, як прийшов до тебе.
Вона лише опустила погляд. Стояла, наче заніміла. Не затремтіло ні рисочки на обличчі.
— Я можу побачити тіло Юрія? — проказала вона нарешті, дивлячись просто Маркові в очі.
— Він десь на дні Збруча. Його тіло шукають, — відказав Марко.
— Значить, він не загинув, — просто мовила вона. — Отже, Юрій живий.
— Навряд чи. А ти… Ти знала, що він прийде, ти чекала на нього. І поки його шкіру обгризали риби, ти була тут, зі мною… Гидко.
— Я не надаю значення таким умовностям, — відказала Біличенко байдуже. — До того ж, тілесна насолода завжди мені допомагала зосередитися на справі. Та й добре мені було з тобою, Марку. Ти був такий закоханий, такий пристрасний і ніжний… Я не могла проґавити шансу відчути…
— Відчути що? — перепитав він, гірко усміхаючись. — Відчути себе людиною?
— Може, й так… — й собі усміхнулася вона. — Я б навіть заміж за тебе вийшла. Якщо це тебе втішить, Юрко був відданим мені, але коханець із нього був ні к чорту.
— Ну що ж… — Швед дістав револьвер. — Тепер, коли ти утвердила мене у моїй чоловічій досконалості, ходімо.
— Куди? Куди ти мене поведеш?
— За тобою приїхали з Розвідочної управи, — відповів Марко. — Я думав, ти розумніша, відчуєш, що кільце навколо тебе стискається і, відверто кажучи, не сподівався знайти тебе живою… Там, у Розвідочній, із тобою ніхто панькатися не буде, Белло.
Вона стрепенулася, почувши уперше своє справжнє ім’я з уст Шведа.
— Усе-таки, як я не намагалася протистояти тобі, ти постійно збивав мене з пантелику своїм романтизмом і наївністю, — проказала вона. — Завжди ненавиділа це ім’я — Олеся, таке прилизане, правильне, цнотливе, як ви зі своєю національною ідеєю.
— Зате твоя хрещена пролетарська мама добре розуміла, що назватися Олесею Біличенко — безпрограшний варіант, — Марко подивився на неї згори вниз.
— Стара бл...дь! Ненавиджу її, як і це ім’я!
— Шкода, лаятися українською ти так і не навчилася, — хмикнув Швед. — Ну… гадаю, раніше чи пізніше, їй воздасться.