— За що? — запитав, горнучи до берега. Притиснув руки до тіла, аби не билася так сильно. Белла трохи заспокоїлась. І коли він ніс її на руках, дрижала, як у пропасниці.
Уже на березі, вклавши її на траву, відірвав шматок своєї сорочки, аби перев’язати поранене плече.
— Марку… Марку! — простогнала вона. — Не можна бути таким. Не можна бути таким хорошим. Не змушуй мене ненавидіти тебе перед смертю!
— Ну чому ж, перед смертю? Ти ще поживеш трохи! — проказав, зав’язучи туго кінці тканини. Що-що, а у вогнестрільних пораненнях та перев’язках він тямився добре. — Не ворушися, Олесю, рана не смертельна.
Вона зайшлася сміхом, змішаним із риданням.
— Ти все ще живеш якимись ілюзіями? Ти знущаєшся з мене? Не смертельна… Наче мені не все одно!
— Не все одно! Поки людина жива, їй не все одно!
— Твої мене розстріляють, тож яка різниця, коли я помру? Зараз чи потім, через тиждень?
— Помовч, не ворушися! — наказав він, усадовлюючи її так, аби вона могла опертися на нього. — Що ти наробила, Олесю! Чому не зупинилася, коли ще було можна? Заради чого? — промовив з болем.
Торкнувся її мокрого волосся, прогорнув з чола.
— Ти не зрозумієш, Марку. Ми занадто різні! Ти мене ніколи не зрозумієш! — відповіла вона, тремтячи.
— Схоже, ти й сама себе не дуже розумієш… Що вже казати за мене… — з жалем проказав він. — Заради чого ти все це робила? Заради більшовицької партії? Заради дурної ідеї?
— А твоя ідея хіба не дурна? — відказала вона.
— Я воюю за свою землю. За свою країну, — Марко відчув, як клубок підійшов йому до горла і у грудях защеміло від жалю. — А ти, Белло, за що борешся ти? За встановлення людоненависницької московської комуни? Що вона для тебе, якщо ти навіть росіянка на половину? Хто зневажав тебе, коли ти жила у Кам’янці? Хто з українців ставився до тебе з презирством?
— Марку… Марку! — простогнала вона. — Ти не розумієш… Ти нічого не розумієш…
— Хто вклав тобі у голову, що ти маєш бути такою, якою ти стала? — знову проказав він. — Що маєш нищити і вбивати? Хто примусив тебе до цього, Олесю? Ти знаєш, що твій батько знущався з ні в чому не повинних жінок і дітей, вирізав цілі села під Харковом? Ти знаєш, що Юрко зрадив не просто себе, що він став тим, чиє ім’я через століття згадуватимуть навіть не з люттю, а із презирством…
— Не читай мені нотацій, Марку, у цьому вже немає ніякого сенсу, — відповіла Біличенко. — Я вже сказала тобі: ми зустрілися не в тому місці і не в той час.
— Час завжди той, бо іншого людям не дається, — Швед допоміг їй піднятися, та вона знесилено впала в його обійми.
— Ти не можеш ненавидіти мене, хоч і бажаєш цього, — усміхнулася крізь сльози. — І кохати, як раніше, ніколи не зможеш. Хоч і обіймаєш так само ніжно… Нам не бути більше разом, Марку. Зізнаюся тобі: я страшенно боюся тортур. Не хочу потрапляти до рук Розвідочної управи.
— На жаль, я нічим не можу тобі допомогти, Олесю. Не можу просто відпустити тебе. І допомагати втекти не стану. Та й куди ти втечеш пішки із простріленим плечем…
Марко повернув на гуркіт голову — на міст в’їзджала Казиміренкова вантажівка з прикордонниками.
— Послухай… — зашепотіла вона. — Якщо ти мене справді кохав, якщо справді бажав мене, дай мені померти! Це все, що я прошу в тебе зараз.
— Ти хочеш, аби я застрелив тебе? Ні… — похитав Марко головою. — Цього не буде.
— Не вгадав, — проказала вона. — Бачиш, твої вже приїхали… Я прошу тебе про інше. Я ж так і не зіграла роль Офелії… Будь великодушним, яким я тебе знала! Дозволь, я сама завершу своє нікчемне життя!
— Ти втопитися хочеш? — захитав головою Марко. — Ні! Ні!
— Так! — усміхнулася вона посмішкою блаженної. — Так, Марку! Так! Дозволь мені це зробити! Я більше не хочу такого життя!
Белла стала навшпиньки, потягнулася до його уст. Завмерла на мить, щоб відчути доторк його щоки. Легким поцілунком майнула по устах і прошепотіла «Прощай!»
Він розімкнув обійми, випустив її, і вона повільно пішла до води.
Грузнучи у намулі, ступила крок, другий; рушила вперед, на глибочінь, де течія була сильнішою…
— Швед! Швед! — прокричав з мосту Казиміренко. — Здурів ти чи що? Навіщо ти її відпустив? Вона ж, ця курва, утече!
Марко дивився, як Белла заходить усе глибше у воду. Не озираючись, не втрачаючи самоконтролю…
Вона казала, що боїться тортур, а так сміливо вирішила позбавити себе життя?
— Біжіть туди! До нього! — скомандував воякам на мості Казиміренко. — Марку! Та що з тобою! Прийди до тями! Вона ж втече! Зупини її негайно!