Тим часом троє прикордонників із гвинтівками вже бігли, важко гупаючи чобітьми до берега.
— Марку, або ти її зупиниш сам, або я її пристрелю звідси! — гукнув Казиміренко. — Під трибунал захотів? Заради цієї лярви?
Марко мовчав. Не ворушився. Дивився, як Олеся поволі тане у глибині Збруча. Крок за кроком, розчиняючись у воді.
І ось, піднявши руки, вона повільно зникла під водою.
— Тікає, тікає! — прокричав Казиміренко знову. — Марку, прийди ж до тями! Вона просто зіграла на твоєму благородстві! Не топитися вона пішла! Вона просто втікає! Я бачу її звідси, ось., пливе під водою… Марку, стріляй!
Він наче прийшов до тями, наче вирвався з пут важкого сну.
Белла виринула серед Збруча, хапнула повітря. Її біляве волосся майнуло на мить і знову зникло під водою.
— Стріляй, Марку, крім тебе, ніхто не поцілить! Стріляй, дивись, вона тікає!
Швед схопив гвинтівку. Прицілився.
— Стріляяяй, Швед!
Натиснув на спусковий гачок.
Постріл гримнув і захлинувся у воді, десь посередині Збруча. Марко прицілився і вистрілив знову.
Її викинуло з води, як рибину. З жахом Марко усвідомив, що пострілом із гвинтівки зніс їй півголови. Не тямлячи себе, кинувся у воду, поплив, розсікаючи руками важку товщу Збруча.
Наздогнав закривавлене спотворене тіло Олесі. Воно трималося на поверхні, пливучи за течією. Уста навіки скривилися чи то в останній посмішці, чи то від пекельного болю.
Марко відчув, як розривається серце. Дотягнув до берега. Впав на мокру траву. Закричав щосили, вивільняючи усю розпуку в небо… До нього мочарами вже біг Казиміренко.
— Нічого, нічого… Минеться. Забудеться. Справишся, Марку. Переживеш.
Три дні потому.
— Ну що… відійшов? — Снігірів, кривлячись від болю, вказав Шведові на стілець.
Марко байдуже стиснув плечима.
— Не знаю… Якось ніяк.
— Ну, а як ти хотів? Це тобі не Брусилівський наступ… Це гірше, — хмикнув Снігірів. — Ну а що батьки?
— Вчора поїхали до тітки Дарини, у Францію… Дякую, що допомогли. Батько кланятися велів.
— Ну… може, воно й на краще, Марку. Бо якщо ти збираєшся працювати далі у Розвідочній управі, материні сльози тобі ні до чого. А так, менше знають, легше тобі буде.
— Збираюся. Збираюся працювати.
— Ну і правильно. Ну і молодець, — Снігірів задоволено кахикнув, поправляючи болючу руку у пов’язці. — Ти, Марку, переживеш. Молодий ще. Ще усяке траплятиметься.
— Переживу, — відповів Швед луною.
— А нерухомість?
— Спродали. І у селі, й у місті. Батько, виявляється, давно тим займався, бо сподівався, що я з ними поїду… І де тільки в такий час покупці взялися? А домробітницю нашу, Маруньку, я вчора відвіз до її родини… У Гуменці.
— Ну а ти де мешкатимеш? — поцікавився Снігірів.
— Поки нові власники не в’їхали, на Польських, де й раніше. А потім зніму собі якийсь куток…
— Ну якщо так, — Снігірів усміхнувся. — То, може, тобі ніякого кутка і не знадобиться, та, звісно, усе залежатиме від твого рішення працювати у нас надалі…
— Не зрозумів, пане Снігірів? — перепитав Марко.
— Євген Остапенко, — продовжив Снігірів. — Ти його знаєш, із тижня вирушає до Константинополя. Ти поїдеш з ним.
— До Константинополя? — перепитав Марко.
— Так. Гроші, усе необхідне матимете у достатній кількості. Будете там, допоки не знадобитеся, — продовжував Борис Снігірів. — Нас усіх, як облуплених, знають. А ви з Євгеном люди свіжі, мало кому в обличчя знайомі… Тому чекатимете свого часу в Константинополі. Маю для вас там доручення. А потім… подивимось, як тут в Україні карта ляже. Поки що кепсько лягає… Зовсім кепсько.
— Добре, — відповів Марко. — Я згоден.
— От і чудово! — проказав Снігірів. — До слова, Петлюра напуваний про твої успіхи і трагедії. Просив передати подяку за віднайдене кліше. Казав, особисто ще зустрінеться з тобою. Можливо, й завтра. І ще казав, що коли не навчишся тримати голову холодною, то рватимешся на частини щоразу. Ти ще молодий, емоційний… А наша справа потребує, сам знаєш, відсутності емоцій. Але… то таке. То в тебе вперше таке трапилось.
— Що із Крамовським буде? — запитав Швед.
— А що з ним станеться? Він же наче співпрацювати погодився… Побачимо. Чистосердечне розкаяння завжди пом’якшує вину. Поки що під нашим пильним наглядом.
— А Кость? — поцікавився Марко.
— Чорницький котрий? Допитують. Побачимо. Воно молоде таке, а вже прогниле.
— А тіло Біличенко?
— Ти хотів сказати Белли Караєвої? — поправив Снігірів. — Було у трупарні, у Кренцеля. Якщо маєш бажання, можеш забрати. Тільки ніхто про це знати не повинен.