Марко знизив плечима.
— Я не переконаний, що зрозумів зміст послання на всі сто відсотків, але схоже, що недалеко від істини… До того ж… Гроза була сьогодні вночі. А можу я поцікавитися, коли перехопили цю шифровку?
— На світанні. Після грози, — відповів Снігірів.
— прочитав Марко з наступного аркуша.
— Я так розумію, з останніх двох рядків — у них таки все склалося… — Швед задумливо похитав головою. — «Обернуті в скарби твої провини…» — повторив замислено. — І часто ви таке перехоплюєте?
— Час від часу, — Снігірів трохи відсунувся, шкавульнув дерев’яною шухлядою, дістав із неї канцелярську папку.
— Ось… Усе, що маємо. Але варто зазначити, Марку, останні дні вони активізувалися…
— Ну так приїзд головнокомандувача на носі! — відповів Марко. — Хто знає, можливо, готується якась диверсія?
Снігірів зморщив лоба.
— Я давно торочу: ми недооцінюємо ситуацію у Кам’янці, — проказав він. — Відбили у ворога і тішимося. Але Кам’янець — занадто важливий стратегічний пункт, аби його більшовики отак легко віддали в наші руки. Занадто ласий шматок!
— Так і є, — спокійно відповів Марко. — І цілком можливо, що тут діють добре законспіровані більшовицькі агенти.
— БільшовицьКА агентКА! — з притиском проказав Снігірів. — Її звуть «Чорнява красуня». У більшості тих віршованих шифровок згадується саме таке псевдо.
— То не обов’язково має бути жінка, — похитав головою Марко. — Псевдо — на те і псевдо, аби приховати за собою особу свого власника. Цілком можливо, що і стать теж…
— Тобто, ти б, Марку, погодився, щоб тебе називали «чорнявою красунею»? — засміявся Снігірів.
— А яка різниця, якщо від того залежатиме моє інкогніто і безпека? — знизив плечима Марко. — Хай мене хоч «лісовою мавкою» називають, аби тільки завдання виконати!
Снігірів устав з-за столу, потягнувся, пройшовся кабінетом.
— Чаю будеш?
— Можна, — погодився Марко.
Поки Снігірів віддавав розпорядження, Марко ще раз пробіг поглядом ті віршовані рядки.
— Борисе Євгеновичу, що я думаю, — проказав він. — 3 огляду на приїзд до Кам’янця головнокомандувача, я би був насторожі, бо цілком можливо, мова йде про якусь більшовицьку диверсію…
— Ти розумієш, Шведе, — Снігірів почухав потилицю. — Я, звісно, думав про це і згодний із тобою. Але що саме вони збираються зробити? Куди вдарити? У нас — де не глянь — слабке місце. Скрізь охорони не наставиш… От якби знати напевне!
— Посильте охорону там, де вона є, Борисе Євгеновичу, або де вона конче потрібна, — проказав Марко. — Це убезпечить якусь частину слабких місць. А далі доведеться діяти по ситуації.
— Так і зробимо, — запевнив генерал-хорунжий. — А ти, Марку, нагостри вуха. Бо не до вподоби мені ця пролетарська поезія…
Коли повернувся додому, мати кинулася йому на шию. Залила сльозами. Обмацувала його обличчя, цілувала й гладила волосся. Батько лиш мовчки обійняв, усівся за стіл навпроти і, поки Марунька подавала вечерю, не зронив ні слова.
— Мамусю, ну, все ж добре, я живий, здоровий… Завтра набалакаємося! По обіді, — додав за хвильку: — Бо мені ж уранці — в університет!
— Марку… — батько важко зітхнув і перевів на нього сповнений болю погляд. — Ти у нас — єдиний син! Ти, лобуряко, знаєш, скільки разів ми тебе подумки вже ховали? Скільки разів думали, що тебе на світі немає? Доки то буде продовжуватися?
— Так війна за війною… Хіба я винен? — проказав Марко, наминаючи Маруньчин борщ.
Домашні харчі смакували йому неймовірно. За борщем, хоч і пізня година, Марко взявся за вареники з картоплею.
— А тобі більше всіх треба? — суворо запитав батько. — Ніяк зупинитися не можеш? Може, доста?
Марко похитав головою.
— Я вже так звик, тату. Спокій — то не по мені. Зрештою, я зараз тут, у Кам’янці… Навіть до університету вступив. Усе, як ви хочете.
— Не мороч мені голову, Марку! Знаю я твої химери. Тобі той університет потрібен, як п’яте колесо до воза. Надумав він коли вчитися! Знайшов час!