Сенатор кивнув головою на згоду, і ойлень, дуже з того задоволений, умостивсь у нього на спині. Вольф повернув додому. Приголомшений і радісний, слідом за ним ішов сенатор. Нарешті матеріалізувавсь його ідеал… мрія стала реальністю. Серце виповнилось єлейним спокоєм, сенатор не чув під ногами землі.
Розділ 10
Машина скидалася на тонке павутиння, яке видно ще здалеку. Сапфір Лазулі стежив за її роботою, що відучора йшла без зривів. Він ще й ще передивлявся дрібні гвинтики та пружини. Неподалік, у коротко підстриженій траві, мріяла Грайвесна з гвоздикою в губах. Земля довкола машини злегенька двигтіла, але дівчині це не заважало.
Лазулі підвівсь і подивився на свої чорні від мастила руки. Він не міг підійти до Грайвесни з такими руками, тож відчинив залізну шафу, насмикав клоччя й нашвидку обтер мастило. Потер пальці мінеральним милом і пошарував їх. Піщинки пемзи дряпали. Наостанок він прополоскав руки в погнутому відрі. Тільки ні^і нігтями лишились темні смужечки, а так руки були чисті. Лазулі зачинив шафу і підійшов до дівчини. Розкута, смілива Грайвесна була вся як на долоні: жовте волосся з навскісною гривкою, кругленьке, майже вольове підборіддя, вишукані вушка, немов з перламутру виточені, а ще соковиті вуста. Високі груди підсмикували вгору короткий светр, поділ підібрався, й було видно золотаві стегна. Лазулі пестив очима ці хвилюючі вигини тіла. Він підсів до Грайвесни і хотів був її поцілувати, як зненацька підскочив, мов ошпарений. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Лазулі відступив назад і торкнувся спиною металевої споруди. Пальці стисли холодний метал. Двигун вібрував під долонею, переливаючи йому свою міць, і Лазулі уважніше придивився до чоловіка. Не поворохнувшись, той почав бліднути, танути на очах, поки зрештою весь розточився. Як і не було.
Лазулі втер піт з лоба. Грайвесна навіть не здивувалась. Вона чекала Лазулі.
— Чого йому від мене треба? — сам до себе пробурмотів той. — Як тільки лишаємось удвох — він як тут уродився.
— Ти перепрацювався, — сказала Грайвесна, — а ще тебе втомила вчорашня ніч. Без упину танцював.
— Тому що тебе не було, — сказав Лазулі.
— Я нікуди не ходила, — відповіла Грайвесна. — Ми трішки погомоніли з Вольфом. Іди до мене. І вгамуйся. Тобі треба заспокоїтись.
— Було б незле, — мовив Лазулі й провів рукою по лобі. — Але ця проява не дає мені спокою.
— Запевняю тебе, тут нікого нема, — промовила Грайвесна. — Чому ж мені ніхто не ввижається?
— Ти нічого не бачиш… — сказав Лазулі.
— Я не бачу, коли нецікаво, — відповіла Грайвесна.
Лазулі підійшов і сів біля неї.
— Ти гарна, — нерішуче проказав він, — мов японський ліхтарик… що світиться вночі.
— Не верзи дурниць, — одрізала Грайвесна.
— Я не можу тобі сказати, що ти гарна, мов день, — дні бувають різні. А японський ліхтарих — він завжди гарний.
— Мені все одно, яка я, гарна чи бридка, — сказала Грайвесна. — Досить того, що я подобаюсь людям, до яких мені не байдуже.
— Ти всім подобаєшся, — сказав Лазулі. — Значить, у цю команду входять і вони.
Зблизька він бачив її ластовиння, а на скронях — павутинки золотаво-скляних волокон.
— Не думай про це, — мовила вона, — поки я з тобою, думай про мене і що-небудь мені розповідай.
— Що саме? — спитав Лазулі.
— Ну, не можеш розповідати, тоді співай, — зітхнула Грайвесна.
— Навіщо так складно? — спитав Лазулі. — Я хочу просто тебе обійняти і відчути малиновий присмак твоєї помади.
— І я, — прошепотіла Грайвесна. — Це так хороше, краще, ніж розповідати.
Вона підставила губи, потім поцілувала його сама.
— Грайвесно… — прошепотів Лазулі.
— Сапфіре… — прошепотіла Грайвесна.
А потім вони довго цілувались. Наближався вечір. Він помітив закоханих, і, не заважаючи, спинився неподалік. Краще піти за Вольфом — той саме вертався. Годиною пізніше всюди споночіло, і лише в сонячному кружалі крізь пару, що підіймалась від двох закоханих тіл, було видно заплющені очі Грайвесни та Сапфіра Лазулі, який цілував їх.
Розділ 11
Вольф крізь сон востаннє спробував спинити дзеленчання, але ковзкий будильник вислизнув йому з рук, шаснув у кут нічного столика й далі дзеленчав злісно й задихано, аж поки знесиліла пружинка.
Відчувши, що все одно більш не засне, Вольф розпружив тіло, що спочивало в квадратовій депресії під білими хутрами, трохи розплющив очі, і стіни, гойднувшись, упали на підлогу. Розбіглися високі хвилі в’язкого тіста. Слизова оболонка, що нагадувала море, посеред якого він сидів на нерухомому острові, повільно поринала в темряву під невгамовний вітер, що гучно ревів і гнав куряву безкраїми голими просторами. Оболонка тремтіла, як плавці в риби. Просто на голову з невидимої стелі прямовисно спадали ефірні завіси. Вольфові здалось, ніби він увесь немов розчинений у повітрі, просякнутий, пронизаний цим ефіром. І раптом вітер став ущухати, і Вольф одчув цей гіркий зелений запах палаючих сердець маргариток.