Пан Бісер покахикав, а по тому сказав:
— Гм, усе це дуже добре.
— Ви цього домагалися? — спитав Вольф, нараз повертаючись до реальності.
— Майже, — відповів старий. — Ось бачите, все досить просто, досить лише почати. Ну, а що сталося після того, як ви вийшли під дощ?
— Сцена була жахна, — сказав Вольф. — Зважаючи на всі наші розбіжності в поглядах. — Він підвів очі й замисливсь. — Тут доволі різнорідних моментів. Таких, як моє бажання побороти власну кволість, а чи усвідомлення того, що за неї я маю дякувати своїм батькам. А з іншого боку — схильність мого тіла піддатися цій розніженості. Бачите, як цікаво: боротьба з існуючим режимом почалася з діткнутого гонору. Якби я не став смішний сам собі у дзеркалі, то хтозна… Очі мені відкрив мій карикатурний вигляд, а кумедна неоковирність деяких сімейних дозвіль довела збридження до краю. Вам відомі всі оті пікніки, коли траву несуть з дому, аби не покусали мурахи. Вдома я за обидві щоки уминав би той салат, слимачків та макарони, але тут, з отими принизливими атрибутами сімейної цивілізації, усіма їхніми виделками й алюмінієвими каструлями, досить було сторонній людині пройти повз нас, як кров шугала мені в голову і в очах ставало темно. Я жбурляв тарілку й відсувавсь від своїх родичів, аби показати, що я не з ними, або ще сідав за кермо порожнього автомобіля, який переливав у мене свою механічну міць. І весь цей час моє безвільне «я» нашіптувало мені на вухо: «Ну, хоч салат із шинкою лиши». Мені ставало соромно за себе, за своїх батьків, і я починав їх ненавидіти.
— Але ж ви за ними дух ронили! — вигукнув пан Бісер.
— Ну, ронив, — сказав Вольф. — І все одно, коли я сьогодні бачу старий кошик, з якого визирає термос і хлібина, кров ударяє мені в голову, так би й прибив когось.
— Ви відчували незручність перед лицем можливих спостерігачів, — сказав пан Бісер.
— Відтоді я все своє життя робив поправку на цих спостерігачів, — сказав Вольф. — Що й врятувало мене.
— Вважаєте, що ви врятувалися? — спитав пан Бісер. — Підводячи риску, підсумуймо: ви закидаєте батькам те, що вони змалку розвинули у вас потяг до малодушності, якій ви через свою фізичну недолугість потурали й воднораз із огидою засуджували. Це вас і привело до спроби надати життю того лоску, якого йому бракувало, а звідси тенденція більше ніж треба зважати на сторонніх. Ситуація, в якій ви перебували, керувалася суперечливими вимогами, і це неминуче призводило до розчарування.
— Не забудьмо мрії, — нагадав Вольф. — Я потопав у мріях. Мене занадто любили, а що сам я себе не любив, то логічно виснував, що ці люди недоумкуваті… більше того — нещирі. Так крок за кроком я побудував свій власний світ, де не було ні батьків, ні шарфів. Порожній і осяйний, як північний краєвид, яким я блукав, стійкий та невтомний і з гордо піднесеною головою гостро вдивлявсь у далечінь, ні вдень, ні вночі не склепляючи повіки. Годинами я випробував себе під дощем за зачиненими дверима, щедро проливаючи сльози на вівтар свого героїзму, — владний, зверхній, незламний. Я жив! — Вольф радісно засміявся. — І ні на хвилинку не здавав собі справи, — додав він, — що був усього-на-всього маленьким товпигою, а мої зневажливі зморшки в кутиках рота між кругленькими щічками радше виказували моє бажання не напудити в штани.
— Ну-ну, — заспокоїв його пан Бісер, — героїчні марення — поширене явище в дітей. Однак, це вам просто до відома.
— Дивно… — сказав Вольф. — Така реакція на ніжність, така турбота про те, що про тебе подумають, була кроком у самотність. Що дужче мене поймав страх, то більше обіймав сором і розчарування, то більше мені хотілося грати в незворушного героя. Що є самотнішого за героя?
— Що є самотнішого за смерть? — промовив пан Бісер байдужно.
Вольф, мабуть, не дочув. Або пустив повз вуха.