У двері постукали, ввійшов Вольф. Він був відшарований і поголений — цілком пристойний, хіба що трохи заблідий.
— Можна з тобою поговорити? — спитав він.
— Сідай, — мовила Ліль, посунувшись на диванчику, оббитому пікейним атласом.
— Забув про що, — сказав він.
— Не біда, — сказала Ліль. — Хіба ми вже так багато розмовляли?.. Почни з чого хочеш. Що ти бачив усередині?
— Я не про це прийшов з тобою говорити, — запротестував Вольф.
— Звісна річ, — погодилася Ліль. — Але ти хотів би, щоб я спитала тебе про це.
— Я не можу нічого тобі розповісти, бо там мало приємного.
Ліль переставила клітинку з нігтя великого пальця на вказівний.
— Не бери ти цю машину так близько до серця, — мовила вона. — Що не кажи, а це була не твоя ідея.
— Взагалі, коли в житті стається поворот, не життя в тому винне, — сказав Вольф.
— Твоя машина небезпечна, — сказала Ліль.
— І тоді треба поставити себе в небезпечну або трішки безпорадну ситуацію, — вів далі Вольф. — Добре, коли це робиш не зовсім навмисно, як у моєму випадку.
— А чому не цілком ненавмисно? — спитала Ліль.
— Ця дещиця навмисного необхідна, аби сказати тобі, коли стане страшно: «Ти сам цього прагнув».
Так пояснив Вольф.
— Хлоп’яцтво, — відгукнулася Ліль.
Клітка перемістилася з вказівного пальця на мізинець. Вольф споглядав за роботою жуків.
— Ні кольору, ні запаху, ні мелодії, — сказав він, загинаючи пальці. — Все це хлоп’яцтво.
— А жінка? — запротестувала Ліль. — Як щодо жінки?
— Жінка — ні. Жінка вже буде четвертою.
Вони помовчали.
— Ти заповзявся говорити мені страшенно зарозумілі речі, — сказала Ліль. — Та хоча й існує нехитрий спосіб тебе присадити, я не хочу ламати об тебе свої нігті. Мені було так важко дати їм лад. Тому ти візьмеш Лазулі й підеш провітришся. Порозважайтесь, це буде вам на користь. Та не забудь гроші.
— Коли дивишся на все звідти, зсередини, сфера твоїх інтересів істотно звужується.
— Ти вічний зневірник, — сказала Ліль. — Дивно, як ти не кидаєш оце «все» з такими думками. Проте, ти не все ще спробував…
— Ліль, моя Ліль, — сказав Вольф.
Вона здавалася такою теплою в своєму блакитному пеньюарі. Її гаряче тіло пахло милом і парфумами. Вольф поцілував її в шию.
— Принаймні з вами я спробував усе? — спитав він трішки задерикувато.
— І найкращим чином, — відповіла Ліль. — Сподіваюсь, ти на цьому не спинишся… Не лоскочи мене, попсуєш мої нігті. Тому мені було б краще, якби ти разом зі своїм помічником пішов клеїти дурня деінде. І щоб до вечора я тебе не бачила, чуєш? І не хочу знати, що ви там робитимете. Ніяких на сьогодні машин. Покуштуй життя на смак, не зациклюйся.
— Сьогодні машина відпочиває, — запевнив Вольф. — Я забув про минуле принаймні на три дні. Чому ти хочеш, щоб я розважався без тебе?
— Я для тебе не дуже веселе товариство, — відгукнулася Ліль, — і сьогодні я не кисну, тому й хочу, щоб ти пішов трошки погуляв. Їди забирай Лазулі. Тільки лишіть мені Грайвесну, чуєш? А то тобі дай волю, так ти Лазулі відрядиш длубатись у нашому бісовому моторі, а сам підеш із нею.
— Ти нерозумна… І дуже підступна, — сказав Вольф.
Він підвівсь і знову нахилився, щоб поцілувати її в персо, бо було так зручно й так вабно.
— Забирайсь! — сказала Ліль і ляснула його вільною рукою.
Грюкнувши дверима, Вольф піднявся поверхом вище й постукав до Лазулі.
Той проказав «уходьте», не підводячись із ліжка.
— Ну, чого похнюпився? — спитав Вольф.
— А, ну його… — набурмосено відмахнувсь Лазулі.
— Уставай. На нас чекає гульбище.
— У якому стилі? — спитав Лазулі.
— У стилі легковажних парубків.
— Тобто Грайвесну я не беру? — уточнив Лазулі.
— Які можуть бути запитання, — відповів Вольф. — Де вона, до речі?
— У себе, — відповів Лазулі. — Робить манікюр. Тьху!
Вони зійшли наниз. Тут Вольф спинився.
Розділ 19
— А ти радістю не сяєш, — подививсь він на Лазулі.
— Ви теж, — відповів той.
— Зараз чогось хильнемо. В мене є сухарик, урожаю тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року, беріг як знав. Заспокоює нерви.
Він завів Лазулі до їдальні й відчинив буфет. На полиці стояла пляшка вина.
— Вистачить. Ну що, з дула? — спитав Вольф.
— А чого ж, — погодився Лазулі. — По-чоловічому!
— Щоб не сумнівались! — додав Вольф, аби скріпити ухвалу.
— Хвіст пістолетом! — вигукнув Лазулі, поки Вольф пив. — Новим членам товариства — слава! Не випивайте все, лишіть і мені.