— Ви наїлися? — спитала рознощиця сендвічів з перцем.
— І напилися? — спитала її колега з трунками.
— Скажіть, — запитав Вольф, — а чи не можна з вами усамітнитись в одному з таких будиночків?
— Ні, — відповіли дівчата. — Ми, власне, до певної міри весталки.
— Помацати можна? — спитав Вольф.
— Можна, — сказали дівчата. — Мацнути, цьомнути, лизнути, але не більше.
— От сатана! — вихопилось у Вольфа. — Так нагуляти собі апетит і спинитись на найцікавішому!..
— Ми на роботі, — пояснила рознощиця трунків. — У нашому ремеслі треба бути дуже обачними. До того ж, дівчата з будинків знаються на цьому краще…
Обидві підвелись, пружинячи таліями. Вольф сів і розгублено почухав потилицю. Сидячи, він обійняв ноги рознощиці сендвічів і торкнувся губами тіла, яке нічого не мало проти. Відтак підвівся й подав руку Лазулі.
— Ходімо. Хай працюють.
Дівчата здалеку помахали їм руками.
— Відраховуємо п’ять будинків і заходимо, — сказав Лазулі.
— Згода. Тільки чому саме п’ять?
— Бо нас двоє, — пояснив Лазулі. —… чотири, п’ять, — полічив він. — Заходьте перший.
Вони стояли перед невеличкими агатовими дверима з блискучими бронзовими одвірками. Екран показував, що дівчата сплять. Вольф штовхнув двері, і вони відчинились. Окрім палевого світла, в кімнаті на шкіряному дивані було три дівчини.
— Дуже добре, — сказав Вольф. — Роздягайся, тільки не збуди їх. Середня нам буде за демаркаційну лінію.
— Це трішки вправить нам розум, — весело озвався Лазулі.
Вольф покидав одяг просто під ноги. Лазулі повоював зі шнурком і рвонув його з м’ясом. За мить обидва вже стояли голі.
— А що, як та посередині прокинеться? — засумнівався Вольф.
— Не було б більшого клопоту, — відповів Лазулі. — Там побачимо. Вони повинні вміти виплутуватися з таких ситуацій.
— Я люблю їх, — сказав Вольф. — Вони так пахтять жінками.
Він пригорнувся до рудоволосої. Та була тепла зі сну й не розплющувала очі. Тільки тіло нижче поперека пробудилось, верх спав і далі, поки заколисуваний Вольф знову ставав чудово молодим. І ніхто не дивився на Лазулі.
Розділ 20
Нарешті Вольф вийшов зі своєї закоханки, і та знову запала в сон. Тоді він устав з ліжка, пограв м’язами і, нахилившись, узяв дівчину на руки. Вона обхопила його за шию, і він відніс її до ванної, в якій текла біла запашна вода. Він усадовив дівчину в купіль і пішов одягатись. Уже вбраний Лазулі чекав на нього, голублячи тих двох дівчат, і вони охоче приймали його пестощі. На дорогу дівчата поцілували їх і подалися до своєї подруги.
Вольф і Лазулі, застромивши руки в кишені, ступали по жовтій землі і на повні легені вдихали молочне повітря. Їм зустрічались інші чоловіки — сама безтурботність. То той, то той скидав черевики, сідав на землю і, прибравши зручної пози, засинав, щоб, прокинувшись, піти по другому колу. Здибувались і такі, що провели в кварталі закоханок усе своє життя, підтримуючись перцем та ананасовою настоянкою. Це були худі жилаві істоти з палахкими очима, розкутими рухами й порожніми головами.
На розі Вольф і Лазулі наскочили на двох моряків, які саме виходили з блакитного будинку.
— Ви тутешні? — спитав вищий на зріст моряк. Він був смаглявий, з кучерявим волоссям, м’язистим тілом і римським профілем.
— Тутешні, — відказав Лазулі.
— Покажете нам, де у вас можна пограти? — спитав другий моряк, невисокий, з нічим не примітним обличчям.
— У що? — спитав Вольф.
— У кров’янку або в поцупон, — сказав вищий.
— Ігорний квартал отам… — показав Лазулі перед собою. — Ми саме туди.
— А ми за вами! — вигукнули моряки в один голос.
Всі рушили.
— Коли ви зійшли на берег? — спитав Лазулі.
— Два роки тому, — відповів високий моряк.
— Як вас звати? — поцікавився Вольф.
— Мене — Судак, — відрекомендувався високий, — мого кореша — Навсіхпарусах.
— І цілі два роки ви жили в цьому кварталі? — спитав Лазулі.
— Так, — потвердив Судак. — Тут так гарно. Ми дуже кохаємося в іграх.
— У кров’янці? — уточнив Вольф, який читав оповідання про моряків.
— У кров’янці й поцупоні, — сказав Навсіхпарусах, який, усе показувало, був невелемовний.
— Ходіть з нами, пограємо разом, — запропонував Судак.
— У кров’янку? — спитав Лазулі.
— Еге, — сказав Судак.
— Ви для нас надто сильні партнери, — сказав Вольф.
— То гарна гра, — сказав Судак. — Ніхто не програє, всі так чи так виграють. До того ж, у винагороду дістаєш як своє, так і те, що вибороли інші.