— Мене майже уговтали, — сказав Вольф. — Бог з ним, з часом. Треба всього скуштувати.
— Часу не існує, — сказав Навсіхпарусах. — Я хочу пити.
Він гукнув рознощицю напоїв, яка підбігла на виклик. У срібних чарках на таці був ананасовий трунок. Дівчина теж випила, і вони розцілувалися з присмоктом.
Вони все йшли та йшли густим жовтим руном, то входячи в туман, то виходячи, цілком розкуті й пронизані струменями життя до самісіньких кісток.
— Ви довго плавали, перш ніж опинилися тут? — спитав Лазулі.
— Ні, ні, ніколи, — відповіли обидва моряки.
Навсіхпарусах додав:
— Ми брешемо.
— Так, — докинув Судак. — Насправді ж ми просто не спинились. Ми говорили «ні, ні, ніколи», бо, як нам здавалось, це квазімелодійно могололо скласасастися в пісе-е-ньку.
— Ми так і не второпали, де ви побували, — нагадав Лазулі.
— Плавали до Глибоцьких островів, — сказав Судак. — Три дні там стояли.
Вольф і Лазулі подивились на них з повагою.
— Ну, і які вони? — спитав Вольф.
— Глибокі, — відповів Навсіхпарусах.
— Ет, хай їдять його мухи! — вигукнув Лазулі.
Він геть зблід.
— Не варто й згадувати, — сказав Судак. — Усе давно минуло й забулося, ніби нічого й не було. — Він спинився. — Прийшли, ось воно. Ваша правда, це саме тут. А ми за два роки так і не знайшли сюди дороги.
— Як же ви даєте собі раду на морі? — поцікавився Вольф.
— Море буває різне, — сказав Судак. — Немає двох подібних хвиль. А тут усе на один штиб: будинки, будинки… Така нудьга.
Він штовхнув двері, і це дало добрі наслідки.
Усередині було разюче просторо, кахляно й чепуристо. На одній половині сиділи в шкіряних кріслах гравці. З протилежного боку стояли прив’язані голі люди, чоловіки й жінки, кому що до вподоби. Судак і Навсіхпарусах вже дістали свої, позначені особистими ініціалами, духові пукавки для гри в кров’янку. Лазулі теж вибрав дві — собі й Вольфові — разом з коробочкою голок, які лежали на столі.
Судак усівся в крісло, підніс пукавку до рота й дмухнув. Перед ним була дівчина років п’ятнадцяти. Голка вгородилась їй у ліву грудь. На цьому місці виросла жирна краплина крові і скотилась униз.
— Судак у нас збоченець, — сказав Навсіхпарусах. — Він ціляє в груди.
— А ви? — спитав Лазулі.
— Я, до речі, граю тільки з чоловіками, — сказав Навсіхпарусах. — Жінки — це моя любов.
Судак вистрілив уже третю голку. Вона так близько увігналась до двох попередніх, що почувся скрегіт металу.
— Ти гратимеш? — спитав Вольф у Лазулі. © http://kompas.co.ua
— А чого ж, — відповів Лазулі.
— А мені перехотілося, — сказав Вольф.
— Може, візьмеш якусь бабусю, — запропонував Лазулі. — Таку, що не шкода… Під око…
— Ні, — сказав Вольф. — Нецікаво.
Навсіхпарусах теж обрав собі ціль, хлопця, всього втиканого залізом, який стояв і байдужно дивився собі під ноги.
Моряк набрав у груди повітря й дмухнув щосили. Вістря голки пронизало шкіру й зникло в паху — аж хлопець підскочив. Підійшов наглядач.
— Ви переграєте, — сказав він Навсіхпарусахові. — Як тепер, по-вашому, я її витягну, всадили з такою силою…
Він схилився над кривавою цятою, видобув з кишені пінцет з хромованої криці і обережно копирснув ранку. Відтак розвів пінцет, і на кахляну підлогу впала блискуча червона голка. Лазулі пойняла нерішучість.
— Дуже хочу спробувати, — пояснив він Вольфові, — але не дуже певен, що це мені так, як і їм, буде до смаку.
Судак уже вистріляв свої десять голок. Руки йому ходили ходором, він як риба хапав ротом повітря. Очі закотились, відкрилися самі білки. Його вдавило в спинку шкіряного крісла і скрутило в судомі.
Лазулі крутнув ручку, що міняла мішені, і знерухомів.
Перед ним стояв чоловік у чорному й печально дивився на нього. Лазулі протер очі.
— Вольфе! — тихо гукнув він. — Ви бачите його?
— Кого? — не зрозумів Вольф.
— Чоловіка переді мною.
Вольф подивився.
І йому все набридло.
І захотілося все кинути й піти.
— У тебе дах поїхав, — сказав він Лазулі.
Тут вони почули якийсь шум. Це знову надто сильно дмухнув Навсіхпарусах і був оштрафований п’ятдесятьма голками в пику. Вид матроса являв собою суцільну рожеву масу. Коли наглядачі тягли його до виходу, він стогнав. Це видовище відвернуло увагу Лазулі від мішені, і він одвів очі. А коли знову подивився на мішень, та опустилась. Лазулі встав.
— Почекайте мене… — пробелькотів він навздогін Вольфові.
Коли вони вийшли на вулицю, весь їхній запал як лизень злизав.