— От чорт! — вигукнув Вольф. — Шкода, що не можна побути довше.
— Ми й так, певне, добряче загаялись, — зауважив Лазулі, й не думаючи наддавати ходи.
— Усьому причиною розчарування, — сказав Вольф. — А воно від того, що немає продовження.
— І почуваєш себе ошуканим, — докинув Лазулі.
— Та якби це й мало продовження, кінець був би той самий, — сказав Вольф.
— Бо ніщо не вічне.
— Ні.
— А я кажу — так.
Це було складне питання, і тому Вольф перевів розмову в інше річище.
— Маємо попереду цілий робочий день, — зронив він, а тоді подумав і додав: — Робота — ось що вічне.
— Ні.
— А я кажу — так.
Цим разом розмову довелось урвати. Вони йшли швидко, до того ж дорога почала братися вгору. І раптом — сходи. Праворуч вартівні струнко стояв дідок-сторож.
— Якого біса ви тут вештаєтесь? — спитав він їх. — Це ви коцнули мого колегу з тамтого боку?
— Не до смерті, — заспокоїв його Лазулі. — Завтра буде на ногах.
— Тим гірше, — сказав старий. — Мушу вам зізнатись, я полюбляю публіку. Щасти вам, хлопці.
— Якщо ми повернемось, ви нас пропустите? — поцікавився Лазулі.
— Яка може бути мова? — сказав дідок. — Наказ є наказ. Тільки через мій труп.
— Так і зробимо, — пообіцяв Лазулі. — До скорого.
Надворі все було в блідо-сірих контурах. Знявся вітер, невдовзі мало світати. Проходячи повз машину, Вольф спинився.
— Іди сам, — сказав він Лазулі. — Я вертаюся туди.
Лазулі, не озвавшись ні словом, пішов далі. Вольф відчинив шафу й заходився споряджатись. Він тихо щось проказував самими губами. Вбравшися, опустив важіль, і двері відчинилися. Він увійшов у кліть, і сірі двері лунко клацнули за його спиною.
Розділ 23
Цього разу Вольф натис указівним пальцем на максимальну швидкість, і час збіг непомітно. Коли свідомість проясніла, він знову побачив себе на виході з широкої алеї, на тому самому місці, де розлучився з паном Бісером.
Була та сама сіро-жовта земля з каштанами й опалим листям. Тільки румовище й зарості чагарника були безлюдні. Побачив Вольф і поворот, який належало пройти, і без вагань подавсь уперед.
Він одразу ж відчув різку зміну декорацій, хоч на розрив чи порушення певної спадковості не було й натяку. Тепер перед ним лежала доволі похмура й крута брукована вулиця. Праворуч вона починалася великим сірим будинком, обсадженим кулястими липами. Ліворуч тягся темний мур, утиканий скляними скалками. Над усім панувала мертва тиша. Скрадаючись, Вольф пішов уздовж муру. За півсотні метрів натрапив на двері з прочиненим віконцем. Вольф штовхнув їх і сміливо переступив поріг. Щось коротко дзеленькнуло — і знову стало тихо. Він стояв у просторому квадратовому дворі, що скидався на подвір’я ліцею. Це місце він уже десь бачив. Сонце почало сідати. У дальшому кутку, там, де колись була контора наглядача, мерехтів жовтий вогник. Майданчик був чистий, добре доглянутий. На широкому черепичному дасі порипував флюгер.
Вольф подався на світло. Підійшовши досить близько, він побачив за скляними дверима чоловіка, який сидів біля столика й ніби на когось чекав. Вольф постукав і ввійшов. Чоловік витяг з кишені сірого лейбика годинник і підніс до очей; годинник був круглий, у сталевому корпусі.
— Ви спізнилися на п’ять хвилин, — промовив наглядач.
— Перепрошую, — сказав Вольф.
Контора мала сумний класичний вигляд. Пахло чорнилом і дезинфекцією. На столику, там, де чоловік поклав свої руки, лежала невеличка прямокутна табличка, а на ній чорними літерами викарбувано: «Пан Опік».
— Сідайте, — сказав наглядач.
Вольф сів і подивився на нього. Перед паном Опіком лежала розгорнута картонна тека з паперами різного формату. Був він років сорока п’яти, сухорлявий, з тугою жовтою шкірою на щелепах і гострим носом, похнюпленим донизу. З-під поїдених міллю брів дивились недовірливі очі, витоптане колом волосся на шпакуватій голові позначало місце капелюха, якого чоловік здіймав рідко.
— З моїм колегою паном Бісером ви вже зустрічались, — почав пан Опік.
— Так, добродію, — сказав Вольф. — Леон Авель Бісер.
— Дотримуючи плану, тепер мушу я розпитати вас про працю в школі та ваші інститутські студії, — мовив пан Опік.
— Я готовий, добродію, — відгукнувся Вольф.
— Мені дуже прикро, — докинув пан Опік, — що моєму колезі абатові Шкваро доведеться вертатися з вами назад. Справді ж бо, ваші взаємини з релігією були нетривалі, тоді як у тенета навчання ви потрапили на довгі шістнадцять років.