Вольф кивнув головою.
— Зараз ви підете від мене внутрішнім переходом і дійдете до третього коридора. Там неважко буде знайти абата Шкваро, якому ви й віддасте цього квитка. Потім знову повернетесь до мене.
— Гаразд, — погодився Вольф.
Пан Опік заповнив бланк і простяг Вольфові.
— Таким чином ми обидва матимемо час зібратися з думками. Отже, переходом до третього коридора.
Вольф устав, віддав честь і вийшов.
На серці ніби щось гнітило. Лункий перехід з дугастою стелею дивився вікнами на внутрішнє подвір’я, на сумовитий садок з алеями, жорствою і карликовими букшпанами. На посохлих клумбах, ледь порослих жалюгідною травичкою, їжачились мертві трояндові кущі. Вольфові кроки помножувались луною між стін, і йому здавалось, ніби він біжить, як біг колись, спізнюючись на уроки, а потім прослизає через комірчину консьєржки, бо великі ворота, закуті в глухі залізні листи, вже зачинено. На зернистий цементовий майданчик опускались перпендикуляри колон, що підтримували напівкруглу арку з білого черепашника. Арка потерпіла від часу найбільше. На протилежному боці в прочинені двері було видно порожні класи з партами, що уступами підіймалися вгору. Вряди-годи в поле зору потрапляла пряма й сувора чорна дошка або кафедра на зачовганому помості.
Коло третього відгалуження коридора Вольф умить засік білу емальовану табличку: «Катехізис». Він нерішуче постукав і ввійшов. Це був клас, звичайнісінький шкільний клас, без столів, з простими грубо рубленими лавами та лампами під полив’яними абажурами на довгих шнурах. Півтора метра стіни, пофарбованої в коричневий колір, що вище вироджувався в сірий брудний відтінок. На всьому лежав грубий шар пилюки. З-за столу на Вольфа дивився худезний благовидий абат Шкваро. Він мав борідку клинцем і сутану доброго крою. На столі лежав тоненький портфельчик з чорної шкіри. Вольф без подиву постеріг у його руках те саме досьє, яке кілька хвилин тому тримав пан Опік.
Він подав абатові свій квиток.
— Вітаю вас, сину мій, — озвавсь абат перший.
— Добридень, отче, — відповів Вольф. — Я від пана Опіка…
— Знаю-знаю, — сказав абат Шкваро.
— Ви кудись поспішаєте? — спитав Вольф. — Я можу піти.
— Ну що ви, що ви, — заспокоїв його абат, — маю силу часу.
Його ґречний утомлений голос оглушив Вольфа, як звук розбитої тарілки.
— Отже… — почав абат Шкваро, — стосовно мого предмета… Ну добре, ви ні в що не вірите, правда?.. Тоді скажіть мені таке… Коли ви перестали вірувати? На це неважко відповісти, еге ж?
— Та неважко, — кивнув головою Вольф.
— Ви сідайте, сідайте, — запросив абат. — Онде візьміть собі стільця… Не кваптеся, не хвилюйтесь…
— Було б через що хвилюватись… — сказав Вольф утомлено.
— Вам нецікаве моє запитання?
— Ні-ні, що ви! — вигукнув Вольф. — Тільки дуже просте, ото й тільки.
— Не таке просте, як вам здається… подумайте ще…
— Надто рано беретеся до малечі, — сказав Вольф. — Ви їх вербуєте в тому віці, коли вони вірять у дива й хочуть бодай одне з них побачити навіч. Але див нема, і на цьому все закінчується.
— Ви були не такий, — зауважив абат Шкваро. — Подібне міг би сказати хтось інший, але не ви. Ви зараз відповіли так, аби не заходити з собою в суперечність, я розумію… а поза тим, ваш випадок, коли не помиляюсь, дещо відмінний… атож, дещо відмінний.
— Ну знаєте! — обурився Вольф. — Якщо ви так добре поінформовані про мою особу, чого ж вам ще треба?
— Ваша правда, — погодився абат Шкваро, — мені нічого не треба. Це треба лише вам… лише вам…
Вольф присунув собі стільця й сів.
— Катехізис у нас викладав такий же абат, як і ви. Його звали Лисохвіст де Коленкур з Рож-Бізона.
— Шкваро — моє неповне ім’я, — люб’язно повідомив абат. — Я теж маю дворянську приставку до свого прізвища…
— Так ось, не всі діти були рівні в його очах, — провадив Вольф. — Більше його цікавили ті, що краще вбрані, а також їхні мами.
— Усе це не може стати визначальним мотивом для втрати віри, — примирливо зауважив абат Шкваро.
— У день свого першого причастя я палко вірив у Бога, — сказав Вольф. — Мало не зомлів у церкві. Думав, так хоче Ісус. А насправді так подіяло тригодинне очікування в задушному приміщенні. До того ж я був голодний як вовк.
Абат Шкваро засміявся:
— Ви до релігії по-дитячому злопам’ятний.
— Релігія ваша дитяча, — віддав йому Вольф.
— Не вам про це судити, — парирував абат Шкваро.
— Я не вірю в Бога, — Вольф кілька хвилин помовчав, тоді додав: — Бог — ворог продуктивності.