А ще була пов’язка на рукаві, блакитний костюмчик, крохмальний комірець, лаковані черевички, тож хай там як, а він не забуде цього піднесеного заквітчаного дня, каплиці, повної людей, запаху ладану й тисячі пломінців свічок. А ще змішаних почуттів присутності на виставі й доторку до великої таємниці, бажання напоумлювати людей своєю побожністю та боязнь проковтнути облатку, никання між двома думками («якби він був насправді» і «він є»), а потім повернення додому з набитим животом і гірким усвідомленням, що на тебе надіто шори.
Від усього цього зосталися позолочені іконки, виміняні в приятелів, костюм, який він зносив, крохмальний комірець, що більш ніколи не знадобився, а ще гарний золотий годинник, без жалю проданий пізніше, в добу безгрошів’я. Ще був у нього требник — дарунок побожної кузини; його він ніяк не міг викинути, бо надто гарненька палітурка, а куди притаковити — так і не придумав. Недолуге розчарування… дешева комедія… тиха досада, що так і не второпав, чи то насправді була коротка з’ява Ісуса — чи мана, викликана спекою, пахощами, раннім уставанням, а може, комірцем, що так муляв шию.
Порожнеча. Марна лічба.
Вольф знов опинився перед дверима кімнати пана Опіка, а невдовзі — й перед самим паном. Потер лоба й сів.
— Склали? — спитав пан Опік.
— Склав, — сказав Вольф. — Безрезультатно.
— Як це? — не зрозумів пан Опік.
— Якось не клеїться, — сказав Вольф. — виходить суцільна брехня.
— Ну, а пізніше? — спитав пан Опік. — Ви ж самі собі в усьому признались, і це головне.
— Ви гадаєте? — спитав Вольф. — Гаразд, хай і так. Принаймні цей номер ми можемо викреслити з програми. Це річ незмістовна. Нематеріальна.
— Саме тому я й попросив вас спершу піти до нього, — пояснив пан Опік. — Щоб, не зволікаючи, усунути таке маловагоме питання.
— Украй маловагоме, — відгукнувся Вольф. — Ніколи цим не переймався.
— Атож-атож, — промурмотів пан Опік, — але так буде повніше.
— Господь Бог виявився Ганаром, одним з моїх однокласників, — пояснив Вольф. — Я бачив його фотокартку. Це ставить предмет на належне йому місце. Власне кажучи, розмова була недаремна.
— А тепер, — сказав пан Опік, — поговорімо серйозно.
— Це тягнеться вже стільки років, — сказав Вольф. — Усе переплуталось. Треба розкласти по поличках.
Розділ 25
— Найголовніше питання, яке треба визначити: на якому етапі навчання у вас з’явилася відраза до життя, — проказав пан Опік, чітко вимовляючи кожне слово. — Адже це й тільки це привело вас сюди.
— Десь так, — сказав Вольф. — Тобто, чому я розчарувався в житті.
— Але передовсім треба знати, якою була ваша частка доброї волі в тому навчанні.
Вольф дуже добре пам’ятав, як сам охоче ходив на заняття. Про це він і розповів панові Опіку.