— Та заради правди, гадаю, не зайве буде сказати, що й не бажаючи цього, я однаково опинився б там, — додав він.
— Ви певні цього? — спитав пан Опік.
— Наука давалася мені легко, — пояснив Вольф, — до того ж, ніде правди діти, я хотів мати підручники, ручки, ранець, папір. А ще зважте й на те, що мої батьки не збиралися тримати мене під замком.
— Можна було зацікавитися чимось іншим, — сказав пан Опік. — Музикою. Малюванням.
— Ні, — сказав Вольф.
Він сягнув неуважливим поглядом по кімнаті. На припалій пилом картотеці стояло давнє гіпсове погруддя, якому чиясь невміла рука домалювала вусики.
— Мій батько полишив навчання в досить юному віці, — знову вдався до пояснень Вольф. — Його кошти давали змогу обійтись і без навчання. Що ж до мене, то він дуже наполягав, щоб я здобув освіту. Отже, й щоб пішов учитися.
— Одне слово, вас записали до ліцею, — сказав пан Опік.
— Я хотів мати за приятелів своїх перевесників, — провадив Вольф. — Це теж чимало важить.
— І все пішло як по маслу? — спитав пан Опік.
— Так, певною мірою… — відповів Вольф. — Почали якнайкраще розвиватись мої нахили, які вже тоді багато важили в моєму дитячому житті. Хочу, щоб ви зрозуміли. З одного боку ліцей дав мені свободу, оскільки я дістав змогу споглядати людей, чиї звички й уподобання сягали корінням у власне оточення й не збігалися з правилами поведінки оточення мого. Рикошетом це змусило мене зректись усеїдності й обрати серед багатьох нахилів найпридатніші на шляху перетворення в особистість.
— Може бути й так, — мовив пан Опік.
— Та водночас, — вів далі Вольф, — ліцей посилив такі мої характерні риси, про які я казав панові Бісеру: потяг до геройства, з одного боку, й суто фізичні лінощі — із другого, ну, і як наслідок, оскільки я не зміг цілковито віддатися ні тому, ні тому, — неминуче розчарування.
— Саме потяг до геройства й спонукав вас змагатися за перше місце, — сказав пан Опік.
— Зате лінощі позбавляли мене змоги посідати його постійно.
— Так у житті встановлюється рівновага, — сказав пан Опік. — Що ж тут поганого?
— Це нестійка рівновага, — заперечив Вольф. — Рівновага, яка вимотує жили. Мені більше пасувала б система, де рівнодійною всіх сил є нуль.
— Що може бути стабільнішого за… — почав був пан Опік, але, якось дивно позирнувши на Вольфа, не доказав.
— Моє лицемірство день у день зростало, — й бровою не зморгнувши, провадив той, — але воно було не з того розбору, що його треба приховувати: лицемірство поширювалось тільки на навчання. Я мав щастя народитися кмітливим хлопцем і, працюючи, тільки вдавав, ніби працюю, а насправді майже не витрачав сил. Але ви знаєте — здібних не дуже люблять.
— А вам хотілося, щоб вас любили? — спитав пан Опік ніби між іншим.
Вольф зблід, обличчя його замкнулось.
— Це ми обминаємо, — мовив він. — Розбираємо ж тільки навчання.
— Тоді поговорімо про навчання, — сказав пан Опік.
— Ви запитуйте, а я відповідатиму, — запропонував Вольф.
— Яким чином освіта вплинула на ваше формування? — відразу ж почав пан Опік. — Тільки прошу вас, не обмежуйтеся спогадами дитинства. Що стало наслідком усієї цієї роботи? Бо ж з вашого боку була певна робота, не обійшлося, мабуть, і без певної старанності, оскільки регулярність правил одразу ж дається взнаки, надто ж коли ця регулярність триває досить довго.
— Досить довго… — проказав за ним Вольф. — Яка голгофа! Шістнадцять років… шістнадцять років протирати куприком мулькі лави… шістнадцять років крутійства й порядності впереміж. Шістнадцять років нудьги — і що в пам’яті? Порізнені, не варті уваги образи… Запах нових підручників у перші дні нового навчального року, листочки на уроках малювання, клубок у горлі від вигляду препарованої жаби на практичних заняттях і дух формаліну, а ще останні дні навчального року, коли несподівано помічаєш, що вчителі такі ж, як і всі, люди, бо теж збираються на канікули, а ряди учнів порідшали, А смертельний страх напередодні іспитів, причина якого мені й досі невідома… «Регулярність правил» — ось чим усе це обмежувалось. А чи знаєте ви, як це огидно — накидати дитині регулярність правил, що тягтиметься потім цілих шістнадцять років? Час піддається деформації, пане Опіку. Справжній час — не накручувана іграшка, яка точно відбиває години, справжній час суб’єктивний… Його носять у собі… Спробуйте прокидатися щоранку о сьомій, обідати опівдні, вкладатися спати о восьмій — і ніколи не побачите ні справжньої ночі… ні того моря, яке під час відпливу на якусь мить завмирає, а потім знову наступає на берег, ніч із днем зливаються, перемішуються і здіймаються пінявими хвилями, мов річка, що зустрічається з океаном. У мене вкрали шістнадцять років ночей, пане Опіку. В шостому класі мені товкмачили, що єдиним моїм поступом буде перехід у сьомий… у випускному — іспити на бакалавра… тоді далі… Ви не повірите, пане Опіку, але я був переконаний, що маю мету… А мети не було… Я ніби йшов безконечним коридором у ланцюжку бовдурів, а попереду й позаду такі ж дурні. Життя загортають у гербову цидулу, як гіркі ліки заливають глазур’ю, аби приємніше їх ковтати… але, розумієте, пане Опіку, тільки тепер я збагнув, що люблю справжній смак життя.