Пан Опік залишив ці слова поза увагою. Він сплів пальці й сильно хруснув суглобами; неприємний звук — подумки відзначив Вольф.
— Саме тому я грав не за правилами, — докинув Вольф. — Я шахрував… аби здаватися таким собі мислителем у клітці, а мене оточували істоти пасивні… І вийшов я з клітки разом з ними, ані хвилиною раніше. Вони могли думати що завгодно — що я скорився, став таким, як і вони, — хай думають, казав я собі. А сам увесь цей час жив у іншому світі… віддавався лінощам, і думки мої були далеко.
— Послухайте, я не бачу тут ніякого шахрування, — зауважив пан Опік. — Як ви вже там лінувалися — не знаю, тільки чомусь дійшли до випускних іспитів з відзнакою. З того, що ви там думали про щось інше, ще не випливає факту вашої вини.
— Навчання мене виснажило, пане Опіку. Я ненавиджу ті роки, — сказав Вольф. — Ненавиджу спрацьовані речі. — Він ляснув долонею по столі. — Хоч би й оцей старий стіл… Протягом усього навчання тебе супроводжують отакі речі. Старі, обшарпані, запорошені. Фарба на стінах шолушиться струпом. Припалі пилом, обсиджені мухами плафони. Залиті чорнилом, порізані ножами парти. Засклені стелажі з поїденими міллю опудалами птахів. Смердючі кабінети хімії, сіренькі затхлі спортзали, гори жужелю на шкільному подвір’ї. І старі здитинілі викладачі. Абсолютні маразматики. Школа маразматиків. Це називається освітою… І все розкладається, все пожирає проказа. І під зношеною поверхнею проступає гнилизна.
Пан Опік насупивсь, його ніс узявся невдоволеними зморшками.
— Ми теж зношуємося, — сказав він.
— Так, безперечно, — відгукнувся Вольф, — тільки трішки не в такий спосіб. Ми розшаровуємось… старіємо зсередини. Це не так ріже очі.
— Старіння не ґандж, — зауважив пан Опік.
— Не ґандж, — погодився Вольф. — Але, мабуть, соромно почувати себе зношеним.
— Усі приходимо до цього, — сказав пан Опік.
— Не страшно, коли ти вже пожив. Але ж не починати з цього! Ось я проти чого, — сказав Вольф. — Розумієте, пане Опіку, я дивлюсь на речі просто: поки є клаптик землі з чистим повітрям, ясним сонцем і зеленою травою, тебе завжди туди вабитиме. Надто замолоду.
— Повернімось до нашої розмови, — запропонував пан Опік.
— Ми весь час говоримо про те саме, — сказав Вольф.
— Невже після навчання у вас не лишилося нічого, що ви могли б зарахувати до свого активу?
— Ох, добродію, — зітхнув Вольф, — даремно ви про це спитали…
— Не розумію… — здивувався пан Опік. — Кому-кому, а мені однаковісінько.
Вольф звів на нього очі, і в погляді його знову промайнула тінь розчарування.
— Атож, звісно… Перепрошую… — сказав він.
— А проте, я мушу це знати, — наполягав пан Опік.
Вольф кивнув головою й закусив нижню губу.
— Неможливо в житті, що складається з різних етапів, — почав він, — прожити безкарно, не спокусившись на примарно-ласу подобу порядку. А спокусившись, нічого не може бути природнішим, як поширити цей порядок на все, що тебе оточує…
— Цілком справедливо, — підхопив пан Опік, — хоча ці два твердження насправді характерні тільки для вашої ментальності й аж ніяк не для всіх. Але припустімо.
— Я звинувачую своїх учителів, — провадив Вольф, — у тому, що вони спрямуванням своїх уроків, своїми книжками переконали мене в тому, ніби світ може бути незмінним. У тому, що вони на певному етапі заморозили плин моєї думки (коли саме це зробити, до речі, визначалося між ними, не без протиріч) і примусили мене повірити в те, що десь та колись може існувати ідеальний устрій.
— Ну гаразд, а вам не здавалося, що віра дає надію?
— Коли бачиш, що ти до цього не доживеш і цю радість треба лишити поколінням далеким, мов чужі галактики, надія випадає в осад у вигляді розпачу десь глибоко в тобі, як ото сірчана кислота випадає солями барію. Я сказав так, аби не збиватися зі шкільної ноти. Щодо осаду солей барію, то він — білий.
— Знаю, знаю, — закивав пан Опік. — Не розпорошуйтесь на незначущі коментарі.