Вольф сердито глипнув на нього.
— Крапка, — сказав він. — Я задосить вам усього наговорив. Як хочете, так і розплутуйте.
Пан Опік насупив брови й затарабанив пальцями по столі.
— Шістнадцять років життя, — промовив він. — Чималенько ж ви про них наговорили. Так ось що вони для вас важать. Ви вельми недооцінюєте їх.
— Пане Опіку, — знову почав Вольф, карбуючи слова, — послухайте, що я вам скажу. Послухайте уважно. Ваше навчання — це просто посміх. Це найлегша у світі річ. Людям з покоління в покоління втовкмачують, ніби інженер або вчений — це еліта суспільства. І мені стає смішно: ніхто не ловиться на такий гачок, окрім тих-таки кандидатів в еліту. Набагато важче, пане Опіку, навчитися боксу, ніж математики. Якби навпаки, то в школах було б найбільше класів боксу. Зробитися добрим плавцем куди складніше, ніж навчитися французького письма. Інакше тренерів плавання було б більше, ніж викладачів французької. Кожен може стати бакалавром, пане Опіку, — зрештою, тими бакалаврами вже можна греблі гатити, — а назвіть мені з-поміж Них бодай одного, що може взяти участь у змаганнях з десятиборства. Я ненавиджу своє навчання через те, що дуже багато є йолопів, які вміють читати, а подивіться, як вони видирають один в одного спортивні журнали й кричать на стадіонах «Слава!». Вже краще було б навчитися правильно кохатись, а не маринуватися до отупіння над підручниками з історії.
Пан Опік сором’язливо підвів руку.
— На цю тему вам ставитиме запитання інший. Ще раз прошу — не відхиляйтеся від предмета розмови.
— Кохання — такий самий вид спорту, занедбаний не менш за інші, — сказав Вольф.
— Можливо, — відповів пан Опік. — Але про це матимете окрему розмову.
— Гаразд, — мовив Вольф. — Тепер ви знаєте, якої я думки про ваше навчання. Про ваш маразм. Про вашу пропаганду. Про книжки. Про смердючі класи і ледарів-солодіїв. Про туалети, забиті лайном, про цих підробних галабурдників, про ваших позеленілих очкариків — студентів педагогічного інституту, про задавак-політехніків, про урядовців, захряслих у міщанстві, про медиків-крадіїв, про ваших нечистих на руку суддів… хай йому біс… розкажіть мені хоч про один чесний бій боксерів… зрештою, там теж шахрайство, та все ж дістаєш бодай якусь Полегкість.
— Полегкість не від боксу як такого, а від моменту протистояння, — сказав пан Опік. — Якби всі учні були боксерами, на руках носили б переможців щорічних граматичних олімпіад.
— Можливо, — сказав Вольф, — але вибір спинили на пропаганді інтелектуальної культури. Тим краще для фізичної… А тепер мене б цілком влаштувало, якби мені дали спокій.
Він обійняв голову руками й з хвилину не дивився на пана Опіка. А коли знову звів очі, той зник, а сам Вольф опинився на золотому піску приморського пляжу. Світло начебто линуло звідусюди, за спиною вчувався бентежливий шум хвиль. Вольф обернувся — метрів за сто від нього було море, синє, тепле й ефірне, — і він відчув, як серце йому виповнює радість. Він роззувся, скинув шкіряну куртку та шолом і побіг назустріч блискучим торочкам піни, що облямовувала блакитну габу. Але раптом усе перемішалось і розтануло. І знову вир, знов порожнеча й крижаний холод кліті.
Розділ 26
Вольф сидів у своєму кабінеті і дослухався. Нагорі неспокійно ходив по кімнаті Лазулі. Десь поряд за стіною поралася Ліль. Вольф знав, що вигляд у нього жахливий, — часта зміна обстанови за такий короткий час висотала його, висушила мізки; лишилася тільки велика втома, тільки сталева кліть. Сам наслідок його замаху на спогади тепер здавався доволі сумнівним.
В стані такого внутрішнього розладу він і пішов по кімнатах шукати Ліль. Та клячала на кухні перед сенаторовою будою. Дивилася на пса й умивалася слізьми.
— Що тут діється? — спитав Вольф.
У сенатора на лапах спав ойлень. Сам сенатор, розпустивши рюми, наспівував уривки якихсь нерозбірливих пісень, і погляд у нього був каламутний.
— Наш сенатор… — почала була Ліль, і голос їй затремтів.
— Що сталося? — спитав Вольф.
— Я не знаю, — відказала Ліль. — Верзе якусь нісенітницю, а питаєш — мовчить.
— Але вигляд у нього задоволений, — зауважив Вольф. — Він співає.
— Він, здається, здитинів, — промурмотіла Ліль.
Сенатор поворушив хвостом, і в його погляді зблиснула тінь тями.
— Точно! — вигукнув він. — Я здитинів. І хочу таким лишитись. — Сказав — і повернувся до своїх жахливих співів.
— Усе природно, — сказав Вольф. — Просто це старість.