Выбрать главу

— Він такий радий, що має цього ойленя, — промовила Ліль мало не плачучи.

— Бути задоволеним і здитиніти — це майже одне й те саме, — сказав Вольф. — Коли тобі вже нічого не хочеться, значить, ти впав у маразм.

— Ой, бідолашний наш сенатор! — скрикнула Ліль.

— Існує, завваж, два способи позбутися всіх бажань. Це або мати все, чого хотів, або розчаруватися, бо нічого не маєш.

— Але ж він не лишиться таким назавжди! — запротестувала Ліль.

— Він же сказав, що лишиться, — мовив Вольф. — Сенатор тепер на вершині блаженства: він запопав те, чого прагнув. Хоч мені здається, що це, зрештою, завжди відбувається несвідомо.

— Він мене доконає! — вигукнула Ліль.

Сенатор удався до останньої спроби:

— Послухайте, востаннє в мене з’являється проблиск здорового глузду. Я задоволений, розумієте? Щодо себе, то вже не маю ніякого бажання нічого розуміти. Це задоволення цілковите, а отже, вегетативне, — такі мої останні вам слова. Я поновлюю зв’язок… повертаюся до витоків… від тієї миті, як я ожив і позбувся всіх бажань, мені не потрібний більше розум. А ще додам, що з цього мені треба було й починати. — Він смачно облизавсь і видав звук з протилежного кінця. — Я функціоную, — сказав він. — Усе інше — то чистий сміх. Тепер я повертаюсь до колишнього свого життя. Я вас дуже люблю, та, мабуть, і далі розумітиму вас, але не зроню більше ні слова. Я маю свого ойленя. Знайдіть і ви свого.

Ліль висякалась і погладила сенатора. Той крутнув хвостом і, поклавши морду ойленеві на шию, заснув.

— Ну, а якщо ойленів на всіх не вистачить? — спитав Вольф і допоміг Ліль підвестись.

— Не можу повірити, — проказала вона.

— Ліль, — мовив Вольф, — я так тебе люблю, чому ж я не щасливий, як сенатор?

— Бо я надто мала, — сказала Ліль, горнучись до нього. — Або ти інакше дивишся на життя. Сприймаєш його не так, як усі.

Вони вийшли до вітальні й сіли на широкій канапі.

— Я майже все перепробував, і нема нічого, що б мені хотілося зробити ще раз, — зітхнув Вольф.

— Навіть мене поцілувати? — спитала Ліль.

— Навпаки, цього я хочу, — сказав і зробив він.

— А твоя чортопхайка? — спитала Ліль.

— Я боюсь її, — прошепотів Вольф. — Там так усе згадується… — Він відчув неприємну судому в карку. — Машина — для того, щоб усе забути. Але спершу треба про все згадати, — провадив він. — Нічого не минаючи. Навіть найменшої дрібниці. Але воднораз не відчувати того, чого колись зазнав.

— Це неприємно?

— Це просто згубно, тарганити за собою ввесь колишній багаж, — сказав Вольф.

— І мене не хочеш брати? — спитала Ліль.

— Ти гарна, ти люба, я кохаю тебе, — відповів Вольф. — Але я зневірився.

— Зневірився? — перепитала Ліль.

— Усе одне й те саме, — махнув рукою Вольф. — Шпок, машина, закоханки, робота, музика, життя, такі ж, як я, люди…

— А я? — спитала Ліль.

— І ти. Ти — це ти, але як залізти в чужу шкуру? Буде вже двоє. А ти довершена, тобі й так забагато. Кожен має право на особисте існування, тому нехай ти вже будеш не такою, як я…

— Залізь у мою шкуру, — попросила Ліль. — Я буду така щаслива — тільки ти та я.

— Неможливо, — сказав Вольф. — Не можна залізти в шкуру іншого, не забивши його й не оббілувавши.

— Оббілуй мене, — погодилась Ліль.

— І тоді я не матиму тебе, — сказав Вольф. — Тоді знову буду в чужій шкурі.

— Ох! — сумовито зітхнула Ліль.

— Оце й називається зневіритись, — сказав Вольф. — Отак можна зневіритись у всьому. І немає проти цього ліків.

— У тебе нема й просвітку надії? — спитала Ліль.

— Лише машина;.. — відповів Вольф. У мене — лише машина. Зрештою, скільки я в ній там пробув?

— Коли ти знову до неї повернешся? — спитала Ліль. — Я боюся тієї кліті. Ти мені нічого не розповідаєш.

— Розповім завтра, — сказав Вольф. — А тепер піду попрацюю. І більше нічого не можу сказати.

— Чому?

Вольфове обличчя замкнулось.

— Бо все забув. Там, усередині, починаєш згадувати, але машина притьмом усе знищує.

— Тобі не страшно стерти зі своєї пам’яті всі спогади? — запитала Ліль.

— Знаєш, — ухильно почав Вольф, — нічого такого важливого не пропало.

Він прислухався. Нагорі, в Лазулі, грюкнули двері, і на сходах почулися лункі кроки. Вольф та Ліль підійшли до вікна. Мало не зриваючись бігцем, у напрямку Квадрата віддалявся Лазулі. Не дійшовши до муру, він упав у червону траву і обхопив голову руками.

— Піднімися до Грайвесни, — сказав Вольф. — Що там сталося? Він сам на себе не схожий.

— Ти не хочеш його розрадити? — спитала Ліль.