Вони терпляче чекали. Панна Елоїза витягла з торбинки пакетик зелених карамельок і запропонувала їх Аглаї. Та пригостилася. Вольф відмовивсь.
— Ось у загальних рисах, як у мене розвивалися з ними взаємини аж до одруження, — почав він. — В основі всього завжди було бажання… Звісна річ, пригадати перше кохання я не можу… це, мабуть, було дуже давно… я мав щось п’ять чи шість років і не дуже пам’ятаю, хто це був… якась дама у вечірній сукні, яку я мигцем побачив у нас в гостях. — Він засміявся. — Того вечора я так і не зізнавсь. Так само, як і в інші рази. Хоч тоді я вже бажав їх… Гадаю, я був надто вибагливий, але певні деталі мене зачаровували. Голос, шкіра, волосся… Жінка — це так гарно.
Панна Елоїза кахикнула, панна Аглая теж скромно опустила очі.
— А ще мене хвилювали перса, надзвичайно хвилювали, — вів далі Вольф. — Що ж до решти, то моє сексуальне пробудження, скажімо так, припало років на чотирнадцять-п’ятнадцять. Попри спілкування з ліцейськими товаришами, мої знання були доволі вбогі, і я… Ні, шановні, мені соромно розповідати…
Елоїза заспокійливо звела руку.
— Ми справді можемо вислухати все, кажу вам ще раз.
— Ми за фахом медсестри… — додала Аглая.
— Ну гаразд, — згодився Вольф. — А найдужче мені хотілося торкатись до них, мацати їхні груди, сідниці. Лоно вже не так. Я мріяв про гладух, на яких можна лежати, як на перині. Мріяв про жінок з міцним тілом, про негритянок. Та що там казати! Мабуть, усі хлопчаки перейшли через це. І все ж поцілунок у моїх уявних оргіях посідав найчільніше місце, важливіше, ніж, власне, сам статевий акт… Хочу додати, що поцілунок у моєму розумінні мав доволі широке поле застосування…
— Гаразд, годі про це, — перепинила його Аглая. — Отже, ми чітко засвоїли: ви любили жінок. І як це виражалось?
— Не поспішаймо, — запротестував Вольф. — Присадити мене могло стільки речей…
— Так багато? — спитала Елоїза.
— Просто жах, — зітхнув Вольф. — Скільки всього безглуздого… І справжніх причин… І просто відмагань. Для прикладу почну з освіти… Я казав собі, що найважливіше — це навчання.
— І сьогодні ви тієї ж думки? — поцікавилась Аглая.
— Ні, — відповів Вольф, — тут я не плекаю ілюзій. Якби був занедбав навчання, я так само шкодував би, як тепер шкодую, що приділяв йому забагато часу… Друга причина — пиха.
— Пиха? — перепитала панна Елоїза.
— Зустрівши жінку, яка припала мені до вподоби, — почав Вольф, — я ніколи й не подумаю сказати їй про це. Бо розмірковую собі так: коли вона мене вабить, значить, і когось іншого вже вабила… І мене охоплює справжній жах перейняти місце того, хто, безперечно, не менш за мене гідний любові.
— Де ви тут убачили пиху? — спитала Аглая. — Це всього-на-всього скромність, мій друже.
— Я його розумію, — озвалась Елоїза. — Але й справді, що за вигадка: якщо вона мені подобається, то й іншому — теж… Цим ви підносите своє судження до рангу загального закону, а власний смак ушановуєте дипломом досконалості.
— І це я собі казав, — погодився Вольф, — та все одно був тієї думки, що мій смак не найгірший.
— Тут ви себе переоцінюєте, — зауважила Елоїза.
— Я вам про це й казав.
— І яка дивна поведінка, — вела далі вона. — Чи не простіше було щиро признатися жінці, що вона вам сподобалась?
— Тут ми заторкуємо третю з причин моєї стриманості, — повів далі Вольф. — Справді, коли я зустрічаю жінку, яка мене вабить, першим рефлексом є підійти до неї і відверто про це сказати. Але що я міг сказати? «Ви хочете переспати зі мною?» Скільки з них відповість так само щиро? Якби вони відповідали: «Хочу» або «Та ви що!» — усе було б так просто. Але ж ні, вони починають викручуватись, плетуть якісь дурниці, одні вдають з себе недотик, інші сміються.
— А якби жінка спитала про те саме в чоловіка, хіба він повівся б чесніше? — заперечила Аглая.
— Чоловік ніколи не відмовиться, — сказав Вольф.
— Можливо, — озвалась Елоїза, — але ж не плутайте щирість із брутальністю… Ваша манера висловлюватись надто вільна.
— Запевняю вас, на те саме запитання, може, трохи не таке пряме, у пристойнішій формі, відповідь ніколи не буде відвертою.
— А де була ваша галантність? — заманіжилась Аглая.
— Послухайте, — сказав Вольф, — я ніколи не підсипався до незнайомої жінки, хотіла вона цього чи ні, бо вважав, що вона має рівне зі мною право обирати. Це по-перше. А по-друге, я як чорта боявся всіх цих упадань за всіма випробуваними формами, коли належало говорити про ясний місяць, її загадковий погляд та невичерпність усмішки. Особисто я — ну що тут удієш — думав про її груди, про шкіру й питав себе, чи й роздягнутою вона гарна. Що ж до галантності, то, якщо визнавати рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.