— Тобі хороше, Грайко? — спитав Вольф.
— Хороше… — відказала Грайвесна не цілком упевнено. — От тільки Сапфір… Якийсь він дивний сьогодні. Ніяк не насмілиться мене поцілувати. Усе ніби озирається на когось.
— Усе владнається, — заспокоїв Вольф. — Він перепрацювавсь.
— Дай Боже, щоб так і було, — промовила Грайвесна. — Нарешті закінчили.
— Головне зроблено, — сказав Вольф, — завтра почну випробування.
— Ой, і я б хотіла подивитись, — вихопилося в Грайвесни. — Не могли б ви взяти мене з собою?
— Ні, — сказав Вольф. — Теоретично машина розрахована на одного, а потім, хто зна, що я знайду там, позаду? Тебе це, Грайко, ніколи не цікавило?
— Ні, — сказала Грайка. — Я надто ледача. До того ж завжди всім задоволена, тому й допитлива.
— Яка ти киця, — сказав Вольф.
— Чому ви так сказали, Вольфе? — спитала Грайвесна, змінивши інтонацію.
— А що я сказав? — промурмотів Вольф. — Можна черешень?
Він відчув на своєму обличчі прохолодні доторки пучок, які шукали його рот, і між губами прослизнула ягода.
Перш ніж уп’ястись у неї зубами, він дав їй нагрітись, а тоді розкусив рухливу кульку. Грайвесна була зовсім поруч, до пахощів землі домішувавсь аромат її тіла.
— Ти гарно пахнеш, Грайко. Мені подобаються твої парфуми, — сказав Вольф.
— Я не вживаю парфумів, — відповіла Грайвесна.
Вона дивилась, як одна за одною гаснуть і вмирають у яскравих спалахах зірки. Праворуч, саме над їхніми головами, три з них виробляли на якогось східного танцю. Інколи вони зникали в спіралях ночі.
Вольф неквапно перевернувсь горілиць, аби ні на мить не втрачати контакту з травою. В пошуках опори його права рука торкнулась якогось маленького звірятка. Тваринка не втікала. Він напружив зір, намагаючись розгледіти її в темряві.
— У мене під боком тепле звірятко, — сказав він.
— Дякую… — відгукнулася Грайвесна й тихо-тихо засміялась.
— Я не про тебе, — сказав Вольф. — Це кріт… чи пак кротеня. Не втікає, а все як ртуть… послухай, зараз я його гладитиму.
Кротеня замуркотіло, його червоненькі очки горіли. Вольф сів і поклав звірятко Грайвесні на груди, там, де починалася сукня, між персів.
— Яке м’якеньке, — промовила Грайвесна і засміялась. — А тут гарно.
Вольф знову впав у траву. Його очі вже зникли до пітьми. За кілька сантиметрів від його обличчя марно лежала ясна й гладенька Грайвеснина рука. Вольф присунувсь і торкнувся губами темної улоговинки в згині ліктя.
— Грайко… ти така мила.
— Ти думаєш?.. — ніяковіючи, проказала та. — Тут гарно. Поспімо?
— Можна, — відгукнувся Вольф. — Я сама про це й подумав.
Він притулився щокою до її плеча, ще трохи вугластого від надміру юності.
— Ми прокинемось усі в кротах, — сказала вона і знову засміялася своїм трохи приглушеним сміхом.
— Як духмяніють трави, — сказав Вольф. — Трави й ти. Скільки квітів. Що це пахтить конвалією? Вона вже мала відцвісти.
— Я пригадую ці квіти, — сказала Грайвесна. — Колись їх тут було повно, цілі поля, густі, як щіть на голові. Ми сідали на землю й сидячи збирали букети. Ціле море квітів. Це якась інша рослина — з помаранчевими квітками, схожими на маленькі бляшки. Я не знаю, як вона називається. В головах у мене фіалки смерті, а там, біля моєї другої руки — асфоделі.
— Ти не переплутала? — спитав Вольф звідкись іздалеку.
— Ні, — відказала Грайвесна. — Я ніколи їх не бачила, але оскільки мені подобається це слово й ці квіти, то я дала квітці таке ім’я.
— Так і буває, — сказав Вольф. — Те, що люблять, завжди поєднують. Якби ми не любили так самих себе, нудилися б самотою.
— Сьогодні ми такі самотні, — сказала Грайвесна. — Такі самотні. Ти і я… — І потішено зітхнула. — Як, усе-таки, гарно, — прошепотіла вона за хвилю.
— Ніч без сну, — сказав Вольф.
Вони затихли. Грайвесна пестила кротеня, і те солодко, тоненько мукало, як може мукати кротеня. Угорі над ними розчахнулись коридори космосу, але їх разом із зірками змивали хвилі сірого мороку. Так вони й заснули без слів на теплій землі серед пахощів закривавлених квітів. Благословлялося на світ. Від будинку долинав невиразний гамір, мудрований, як блакитна саржа. Легкий подих Грайвесни пригинав бадилинку до землі.