— Ти — пупсик! — вигукнула Ліль. — Я саме прийшла тобі сказати, що мені треба відвідати одну людину, тож можеш грати в шпок без докорів сумління й незважаючи ні на що.
— А як відносно десяти хвилин? — спитав Вольф.
— На мене чекають, — пояснила Ліль. — Це ділова зустріч.
— Вільних десять хвилин маєш? — перепитав Вольф.
— Ну звісно, маю, — відказала Ліль. — Бідолашний сенатор, я так і знала, що він захворіє.
— Не захворіє, а отруїться, — здобувся на слово сенатор з-за куща. — Це різні речі.
— Оце маєш! Ти ще скажи, що їжа була погана, — промовила Ліль.
— Земля, а не їжа, — буркнув сенатор і заскавучав.
— Ходім погуляємо, поки є час, — запропонувала Ліль. — Куди ми підемо?
— Куди захочемо, — відгукнувся Вольф.
Він підвівсь разом з Ліль і повкидав свої ключки у візочок.
— Я прийду, — сказав він сенаторові. — Ти потихеньку, пожалій себе.
— Нічого страшного, — відповів сенатор. — Боже правий! Лапи так тремтять, ніби хто до смерті налякав.
Вони йшли проти сонця. Широкополі оболоні затоками вклинювались у темно-зелені масиви будівельного лісу. Здаля дерева зливались у стіну, тулячись одне до одного. Під ногами було сухо й трав’янисто. Шпокове поле лишилось від них ліворуч, трохи в долині, оскільки вони йшли в гору. Кілька чоловік ретельно шпокали, уживаючи при цьому всі відповідні аксесуари.
— Ну, як учорашній вечір? — озвався Вольф. — Тобі було весело?
— Дуже весело, — жваво підхопила Ліль. — Танцювала й танцювала.
— Бачив, — сказав Вольф. — Із Лазулі. І дуже ревную.
Вони повернули праворуч і ввійшли до лісу. Клюваки на деревах грались морзянкою в «зіпсутий телефон».
— А скажи-но мені, що ти сам робив з Грайвесною? — перейшла в контрнаступ Ліль.
— Спав на моріжку, — відповів Вольф.
— Вона гарно цілується? — поцікавилась Ліль.
— Не верзи дурниць, — сказав Вольф. — Мені й на думку таке не спало.
Ліль засміялась і пригорнулася до Вольфа, ступаючи з ним у ногу, що вимагало неабияких зусиль.
— Як хочеться, щоб була вічна відпустка, — сказала Ліль. — Як хочеться отак завжди гуляти з тобою.
— Швидко набридне, — сказав Вольф. — Ось у тебе вже з’явилися якісь справи.
— Дурниці, — сказала Ліль. — Це вперше й востаннє. То тільки тобі твоя робота над усе. Ти не можеш не працювати. Навіснієш без роботи.
— Не від безділля навіснію, просто такий я є. Не навісним, власне, я стаю, а, сказати б, якимсь неприлаштованим абощо.
— І не тоді, коли ти спиш з Грайвесною, — докинула Ліль.
— Чи з тобою, — сказав Вольф. — Але сьогодні вранці спала ти, і я поклав за краще піти пограти в шпок.
— Для чого? — спитала Ліль..
— Інакше розбудив би тебе, — сказав Вольф.
— Для чого? — знову спитала Ліль безневинно.
— Для цього, — сказав Вольф, поєднуючи слово й діло, після чого вони опинилися на траві під деревом.
— Не тут, — сказала Ліль, — тут повно людей. — Але сказала не дуже впевнено. — Ти не зможеш потім грати в шпок, — додала вона.
— Мені люба й ця гра, — прошепотів Вольф їй на вухо.
— Як хочеться, щоб у тебе була вічна відпустка! — зітхнула Ліль майже щасливо, тоді зовсім щасливо з ахами та охами, помітно пожвавівши в рухах…
Нарешті вона розплющила очі.
— Це було так гарно, так гарно… — сказала на довершення.
Вольф ніжно поцілував її в очі, щоб полегшити прикрість відокремлення.
— Що це в тебе за справи? — спитав він.
— Такі собі справи, — відповіла Ліль. — Ходімо швидше, я вже запізнююся.
Вона підвелась і взяла його за руку.
Вони бігли до самого візочка. Сенатор Дюпон лежав плазом, розкинувши лапи й пускаючи слину на доріжку.
— Підйом! — вигукнув Вольф. — Сенаторе, починаємо гру.
— До побачення, — кинула Ліль. — Швидше вертайся.
— А ти? — спитав Вольф.
— Я буду вдома! — гукнула Ліль і побігла.
Розділ 7
— Гм… чудовий удар! — поцінував сенатор.
Куля злетіла високо вгору, й за нею в повітрі довго висіла смужка рудого диму.
Вольф опустив ключку, і вони рушили слідом.
— Аякже, вдосконалююсь, — сказав Вольф байдужно. — Якби ще потренуватись…
— Хто ж вам не дає, — зауважив сенатор Дюпон.
— Усе одно завжди знайдуться люди, які гратимуть краще за мене, — відповів Вольф. — Тож чи варто?
— Нічого подібного, — сказав сенатор. — Гра є гра.
— Саме тому, що це гра, — сказав Вольф, — її й треба вигравати. Інакше вийде казна-що, от що й скажу. І потім, щоб ти знав, я вже п’ятнадцять років граю в шпок… можеш собі уявити, як він мені увіривсь.