– Ну, ронив, – сказав Вольф. – І все одно, коли я сьогодні бачу старий кошик, з якого визирає термос і хлібина, кров ударяє мені в голову, так би й прибив когось.
– Ви відчували незручність перед лицем можливих спостерігачів, – сказав пан Бісер.
– Відтоді я все своє життя робив поправку на цих спостерігачів, – сказав Вольф. – Що й врятувало мене.
– Вважаєте, що ви врятувалися? – спитав пан Бісер. – Підводячи риску, підсумуймо: ви закидаєте батькам те, що вони змалку розвинули у вас потяг до малодушності, якій ви через свою фізичну недолугість потурали й воднораз із огидою засуджували. Це вас і привело до спроби надати життю того лоску, якого йому бракувало, а звідси тенденція більше ніж треба зважати на сторонніх. Ситуація, в якій ви перебували, керувалася суперечливими вимогами, і це неминуче призводило до розчарування.
– Не забудьмо мрії, – нагадав Вольф. – Я потопав у мріях. Мене занадто любили, а що сам я себе не любив, то логічно виснував, що ці люди недоумкуваті… більше того – нещирі. Так крок за кроком я побудував свій власний світ, де не було ні батьків, ні шарфів. Порожній і осяйний, як північний краєвид, яким я блукав, стійкий та невтомний і з гордо піднесеною головою гостро вдивлявсь у далечінь, ні вдень, ні вночі не склепляючи повіки. Годинами я випробував себе під дощем за зачиненими дверима, щедро проливаючи сльози на вівтар свого героїзму, – владний, зверхній, незламний. Я жив! – Вольф радісно засміявся. – І ні на хвилинку не здавав собі справи, – додав він, – що був усього-на-всього маленьким товпигою, а мої зневажливі зморшки в кутиках рота між кругленькими щічками радше виказували моє бажання не напудити в штани.
– Ну-ну, – заспокоїв його пан Бісер, – героїчні марення – поширене явище в дітей. Однак, це вам просто до відома.
– Дивно… – сказав Вольф. – Така реакція на ніжність, така турбота про те, що про тебе подумають, була кроком у самотність. Що дужче мене поймав страх, то більше обіймав сором і розчарування, то більше мені хотілося грати в незворушного героя. Що є самотнішого за героя?
– Що є самотнішого за смерть? – промовив пан Бісер байдужно.
Вольф, мабуть, не дочув. Або пустив повз вуха.
– Ну що ж, – сказав дід, – дякую. Вам туди.
І кивнув пальцем у протилежний кінець алеї.
– До побачення? – спитав Вольф.
– Навряд, – сказав пан Бісер. – Щасти вам.
– Дякую, – сказав Вольф.
Пан Бісер загорнувсь у бороду й зручніше вмостився на білій кам’яній лаві. Вольф востаннє глянув на нього й попрямував до вигину дороги. Ці дідові запитання оживили в ньому тисячі облич, тисячі днів, і все це пересипалось у мозку скельцями лихоманного калейдоскопа.
А потім ураз стало темно.
Розділ 17
Лазулі тремтів. Вечір настав несподівано, тісний і вітряний, і цим скористалось небо, осівши на землю й ніби знехотя взявши її під свою підступну опіку. Вольф іще не спустивсь, і Лазулі питав себе, чи не вирушити на його розшуки. Вольф, певне, образиться. Лазулі підступив до двигуна, щоб трішки погрітись, але машина ледве тепліла.
Вже кілька годин як ватяні сутінки поглинули мури Квадрата, і лише будинки неподалік блимали своїми червоними очима. Вольф, мабуть, попередив Ліль, що повернеться пізно, та Сапфірові здавалося, ніби він ось-ось побачить маленький скляний ліхтарик.
І саме через те, що був не готовий до цього, нічний візит Грайвесни заскочив його зненацька. Сапфір побачив її, коли вона вже була поряд, і руки в нього стали гарячі. Приязна й трохи ліанна, віддавалась вона його поцілункам. Він пестив її витончену шию, горнув до себе і, напівзаплющивши очі, шепотів слова молитви. Аж раптом Грайвесна відчула, як він зіщуливсь і закам’янів.
Немов зачарований, Лазулі дивився просто себе на блідого чоловіка в темному, що розглядав їх. Рот чорною рискою перекреслював обличчя, очі дивилися з глибини. Лазулі задихавсь. Він не міг стерпіти, щоб його слова до Грайвесни хтось підслуховував. Отож відпустив дівчину, і суглоби його пальців побіліли.
– Чого вам треба? – спитав він.
Не повертаючи голови, на коротку мить Лазулі відчув зчудування Грайвесни й озирнувсь.
Зчудування і здивована усмішка. Іще не стривожена. Він подивився на чоловіка… але ніякого чоловіка там уже не було. Лазулі затремтів, холод життя морозив йому серце. Він стояв біля Грайвесни пригнічений і постарілий. Обоє мовчали. Усмішка зникла з Грайвесниних уст. Вона оповила своєю тонкою рукою його шию і, як дитину, приголубила, гладячи рівний край йоржика за вухом.
Цієї миті вони почули, як Вольфові підошви приглушено шльопнулись об землю, і сам він важко впав перед ними. Так і лишився навколішках, несилий підняти голови з-під рук. На щоці виднів довгий слід, товстий і смолистий, як чорнильна одиниця за кепську письмову роботу. Його зболілі пальці насилу відходили від довгої судоми.
Забувши про свої власні наслання, Сапфір прочитав на Вольфовому тілі ознаки іншої тривоги. Тканина його захисного костюма мерехтіла мікроскопічними крапельками діамантів, сам він лежав трупом біля підніжжя машини.
Грайвесна полишила Сапфіра, підійшла до Вольфа й, узявши його кулаки своїми теплими руками, не роблячи спроби розчепити їх, потисла. Вона говорила до нього співучо й улесливо, просила повернутись додому, де тёпло, де на столі велике коло світла, де на нього чекає Ліль. Сапфір теж нахилився над Вольфом і допоміг йому підвестись. Вони з Грайвесною обережно повели його в темряві. Вольф насилу ступав, трохи тягнучи праву ногу й спираючись на Грайвеснине плече. Сапфір підтримував його з другого боку. Верстали дорогу мовчки. Вольфові очі випромінювали на криваву траву холодне вороже світло, очі палали двома променями, які з кожною секундою все дужче пригасали. Тієї миті, коли вони дістались дверей будинку, масивна каламуть ночі зімкнулася над їхніми головами.
Розділ 18
Ліль сиділа в легкому пеньюарі перед трельяжем і робила манікюр. Щоб розм’якшити шкірку й зробити білі півмясяці на нігтях, ні мало ні багато, молодиками, вона впродовж трьох хвилин вимочувала їх у декальційованому сокові берізки. Тоді старанно підготувала до роботи клітинку з висувним дном, де вже гострили зуби два майстри свого діла з роду твердокрилих. Вони з нетерпінням чекали роботи, яка полягала в знищенні цієї шкіри. І ось, підбадьоривши їх кількома словами, Ліль установила клітинку на ніготь великого пальця й висунула дно. Задоволено муркочучи, зі жвавістю нездорового суперництва комахи заходились працювати. Під спритними укусами першого жука шкіра перетворювалась на невагомий порох, тоді як другий провадив оздоблювальні роботи. Він зачищав і споліровував краї, обтесані його маленьким побратимом.
У двері постукали, ввійшов Вольф. Він був відшарований і поголений – цілком пристойний, хіба що трохи заблідий.
– Можна з тобою поговорити? – спитав він.
– Сідай, – мовила Ліль, посунувшись на диванчику, оббитому пікейним атласом.
– Забув про що, – сказав він.
– Не біда, – сказала Ліль. – Хіба ми вже так багато розмовляли?.. Почни з чого хочеш. Що ти бачив усередині?
– Я не про це прийшов з тобою говорити, – запротестував Вольф.
– Звісна річ, – погодилася Ліль. – Але ти хотів би, щоб я спитала тебе про це.
– Я не можу нічого тобі розповісти, бо там мало приємного.
Ліль переставила клітинку з нігтя великого пальця на вказівний.
– Не бери ти цю машину так близько до серця, – мовила вона. – Що не кажи, а це була не твоя ідея.
– Взагалі, коли в житті стається поворот, не життя в тому винне, – сказав Вольф.
– Твоя машина небезпечна, – сказала Ліль.
– І тоді треба поставити себе в небезпечну або трішки безпорадну ситуацію, – вів далі Вольф. – Добре, коли це робиш не зовсім навмисно, як у моєму випадку.
– А чому не цілком ненавмисно? – спитала Ліль.
– Ця дещиця навмисного необхідна, аби сказати тобі, коли стане страшно: «Ти сам цього прагнув».