– Можливо, – сказав Вольф, – але вибір спинили на пропаганді інтелектуальної культури. Тим краще для фізичної… А тепер мене б цілком влаштувало, якби мені дали спокій.
Він обійняв голову руками й з хвилину не дивився на пана Опіка. А коли знову звів очі, той зник, а сам Вольф опинився на золотому піску приморського пляжу. Світло начебто линуло звідусюди, за спиною вчувався бентежливий шум хвиль. Вольф обернувся – метрів за сто від нього було море, синє, тепле й ефірне, – і він відчув, як серце йому виповнює радість. Він роззувся, скинув шкіряну куртку та шолом і побіг назустріч блискучим торочкам піни, що облямовувала блакитну габу. Але раптом усе перемішалось і розтануло. І знову вир, знов порожнеча й крижаний холод кліті.
Розділ 26
Вольф сидів у своєму кабінеті і дослухався. Нагорі неспокійно ходив по кімнаті Лазулі. Десь поряд за стіною поралася Ліль. Вольф знав, що вигляд у нього жахливий, – часта зміна обстанови за такий короткий час висотала його, висушила мізки; лишилася тільки велика втома, тільки сталева кліть. Сам наслідок його замаху на спогади тепер здавався доволі сумнівним.
В стані такого внутрішнього розладу він і пішов по кімнатах шукати Ліль. Та клячала на кухні перед сенаторовою будою. Дивилася на пса й умивалася слізьми.
– Що тут діється? – спитав Вольф.
У сенатора на лапах спав ойлень. Сам сенатор, розпустивши рюми, наспівував уривки якихсь нерозбірливих пісень, і погляд у нього був каламутний.
– Наш сенатор… – почала була Ліль, і голос їй затремтів.
– Що сталося? – спитав Вольф.
– Я не знаю, – відказала Ліль. – Верзе якусь нісенітницю, а питаєш – мовчить.
– Але вигляд у нього задоволений, – зауважив Вольф. – Він співає.
– Він, здається, здитинів, – промурмотіла Ліль.
Сенатор поворушив хвостом, і в його погляді зблиснула тінь тями.
– Точно! – вигукнув він. – Я здитинів. І хочу таким лишитись. – Сказав – і повернувся до своїх жахливих співів.
– Усе природно, – сказав Вольф. – Просто це старість.
– Він такий радий, що має цього ойленя, – промовила Ліль мало не плачучи.
– Бути задоволеним і здитиніти – це майже одне й те саме, – сказав Вольф. – Коли тобі вже нічого не хочеться, значить, ти впав у маразм.
– Ой, бідолашний наш сенатор! – скрикнула Ліль.
– Існує, завваж, два способи позбутися всіх бажань. Це або мати все, чого хотів, або розчаруватися, бо нічого не маєш.
– Але ж він не лишиться таким назавжди! – запротестувала Ліль.
– Він же сказав, що лишиться, – мовив Вольф. – Сенатор тепер на вершині блаженства: він запопав те, чого прагнув. Хоч мені здається, що це, зрештою, завжди відбувається несвідомо.
– Він мене доконає! – вигукнула Ліль.
Сенатор удався до останньої спроби:
– Послухайте, востаннє в мене з’являється проблиск здорового глузду. Я задоволений, розумієте? Щодо себе, то вже не маю ніякого бажання нічого розуміти. Це задоволення цілковите, а отже, вегетативне, – такі мої останні вам слова. Я поновлюю зв’язок… повертаюся до витоків… від тієї миті, як я ожив і позбувся всіх бажань, мені не потрібний більше розум. А ще додам, що з цього мені треба було й починати. – Він смачно облизавсь і видав звук з протилежного кінця. – Я функціоную, – сказав він. – Усе інше – то чистий сміх. Тепер я повертаюсь до колишнього свого життя. Я вас дуже люблю, та, мабуть, і далі розумітиму вас, але не зроню більше ні слова. Я маю свого ойленя. Знайдіть і ви свого.
Ліль висякалась і погладила сенатора. Той крутнув хвостом і, поклавши морду ойленеві на шию, заснув.
– Ну, а якщо ойленів на всіх не вистачить? – спитав Вольф і допоміг Ліль підвестись.
– Не можу повірити, – проказала вона.
– Ліль, – мовив Вольф, – я так тебе люблю, чому ж я не щасливий, як сенатор?
– Бо я надто мала, – сказала Ліль, горнучись до нього. – Або ти інакше дивишся на життя. Сприймаєш його не так, як усі.
Вони вийшли до вітальні й сіли на широкій канапі.
– Я майже все перепробував, і нема нічого, що б мені хотілося зробити ще раз, – зітхнув Вольф.
– Навіть мене поцілувати? – спитала Ліль.
– Навпаки, цього я хочу, – сказав і зробив він.
– А твоя чортопхайка? – спитала Ліль.
– Я боюсь її, – прошепотів Вольф. – Там так усе згадується… – Він відчув неприємну судому в карку. – Машина – для того, щоб усе забути. Але спершу треба про все згадати, – провадив він. – Нічого не минаючи. Навіть найменшої дрібниці. Але воднораз не відчувати того, чого колись зазнав.
– Це неприємно?
– Це просто згубно, тарганити за собою ввесь колишній багаж, – сказав Вольф.
– І мене не хочеш брати? – спитала Ліль.
– Ти гарна, ти люба, я кохаю тебе, – відповів Вольф. – Але я зневірився.
– Зневірився? – перепитала Ліль.
– Усе одне й те саме, – махнув рукою Вольф. – Шпок, машина, закоханки, робота, музика, життя, такі ж, як я, люди…
– А я? – спитала Ліль.
– І ти. Ти – це ти, але як залізти в чужу шкуру? Буде вже двоє. А ти довершена, тобі й так забагато. Кожен має право на особисте існування, тому нехай ти вже будеш не такою, як я…
– Залізь у мою шкуру, – попросила Ліль. – Я буду така щаслива – тільки ти та я.
– Неможливо, – сказав Вольф. – Не можна залізти в шкуру іншого, не забивши його й не оббілувавши.
– Оббілуй мене, – погодилась Ліль.
– І тоді я не матиму тебе, – сказав Вольф. – Тоді знову буду в чужій шкурі.
– Ох! – сумовито зітхнула Ліль.
– Оце й називається зневіритись, – сказав Вольф. – Отак можна зневіритись у всьому. І немає проти цього ліків.
– У тебе нема й просвітку надії? – спитала Ліль.
– Лише машина;.. – відповів Вольф. У мене – лише машина. Зрештою, скільки я в ній там пробув?
– Коли ти знову до неї повернешся? – спитала Ліль. – Я боюся тієї кліті. Ти мені нічого не розповідаєш.
– Розповім завтра, – сказав Вольф. – А тепер піду попрацюю. І більше нічого не можу сказати.
– Чому?
Вольфове обличчя замкнулось.
– Бо все забув. Там, усередині, починаєш згадувати, але машина притьмом усе знищує.
– Тобі не страшно стерти зі своєї пам’яті всі спогади? – запитала Ліль.
– Знаєш, – ухильно почав Вольф, – нічого такого важливого не пропало.
Він прислухався. Нагорі, в Лазулі, грюкнули двері, і на сходах почулися лункі кроки. Вольф та Ліль підійшли до вікна. Мало не зриваючись бігцем, у напрямку Квадрата віддалявся Лазулі. Не дійшовши до муру, він упав у червону траву і обхопив голову руками.
– Піднімися до Грайвесни, – сказав Вольф. – Що там сталося? Він сам на себе не схожий.
– Ти не хочеш його розрадити? – спитала Ліль.
– Чоловік утішається сам, – сказав Вольф, повертаючись до свого кабінету.
Він брехав легко й натхненно. Чоловічий рід потребує розради так само, як і жінки.
Розділ 27
Було трохи боязко пропонувати Грайвесні свою допомогу – це було нескромно, – а з іншого боку, Лазулі не щодня виходив з дому в такий спосіб. Його втеча нагадувала порив людини не так розлюченої, як зацькованої.
Ліль вийшла з помешкання й подолала вісімнадцять сходинок угору. Постукала до Грайвесни. Двері відчинились.
– Що сталося? – спитала Ліль. – Він чогось налякався? Чи, може, занедужав?
– Не знаю, – відповіла Грайвесна, як завше тиха й стримана. – Схопився раптом і побіг.
– Не хотілося б бути настирливою, але його ніби підмінили, – зауважила Ліль.
– Він цілував мене й тут знову когось побачив, – стала пояснювати Грайвесна. – Цього разу вже не стримавсь і вибіг.
– Хто ж то був? – спитала Ліль.
– Я не встигла поглянути, – відповіла Грайвесна, – але він справді когось побачив.
– Що ж робити? – спитала Ліль.