– Ви пан Вольф? – спитала панна Елоїза. – Нам доручено побесідувати з вами.
– Атож, – підтвердила панна Аглая, – побесідувати.
Вольф доклав чималих зусиль, аби пригадати план, що його вже трохи призабув, і нажахано здригнувся.
– На тему… ко… кохання?
– Цілком слушно, – сказала панна Елоїза, – ми – фахівці.
– Атож, фахівці, – вторувала їй панна Аглая.
Вона вчасно помітила, що її литки відкрилися більше, ніж треба, і сором’язливо обсмикнула спідницю.
– Мені нічого вам сказати… – пробелькотів Вольф. – Як я можу…
– О! Ми здатні вислухати будь-що, – запевнила його Елоїза.
– Будь-що, – підтвердила Аглая.
Вольф обвів очима пляж, море, сонце.
– Не варто про це на пляжі, – сказав він.
Проте саме на пляжі його й спіткала одна з найперших несподіванок. Він зі своїм дядьком ішов повз кабінки, коли звідти вийшла молода жінка. Вольф уважав за ненормальне дивитися на жінку, якій понад двадцять п’ять, але дядько із зацікавленням озирнувся й кинув щось про її гарні ноги.
– Як ти це визначаєш? – спитав його Вольф.
– Очима.
– А я не вмію, – визнав він.
– Дарма, згодом і ти навчишся, – відповів дядько.
Це бентежило. Одного ранку він прокинеться і зможе сказати: оця має гарні ніжки, а ця – ні. Але що відчуваєш, коли з категорії незнайків переходиш до категорії знавців?
– То почнімо? – Голос панни Аглаї повернув Вольфа в сьогоднішній день. – Ви завжди любили дівчаток свого віку?
– Вони хвилювали мене, – сказав Вольф. – Мені дуже подобалося торкатись їхнього волосся, шиї. Та на тому й спинився. Друзі хвалилися, ніби вже в десять-дванадцять років спізнали дівчину. Очевидно, я був якимсь особливо відсталим або просто мені нагода не наверталась. Та я думаю, що якби все-таки й мав бажання, все одно б утримався.
– А чому? – поцікавилася панна Елоїза.
Вольф ненадовго замислився.
– Знаєте, я боюся, що заплутаюсь у цьому, – сказав він. – Тож якщо можете почекати кілька хвилин, я зберуся з думками.
Вони терпляче чекали. Панна Елоїза витягла з торбинки пакетик зелених карамельок і запропонувала їх Аглаї. Та пригостилася. Вольф відмовивсь.
– Ось у загальних рисах, як у мене розвивалися з ними взаємини аж до одруження, – почав він. – В основі всього завжди було бажання… Звісна річ, пригадати перше кохання я не можу… це, мабуть, було дуже давно… я мав щось п’ять чи шість років і не дуже пам’ятаю, хто це був… якась дама у вечірній сукні, яку я мигцем побачив у нас в гостях. – Він засміявся. – Того вечора я так і не зізнавсь. Так само, як і в інші рази. Хоч тоді я вже бажав їх… Гадаю, я був надто вибагливий, але певні деталі мене зачаровували. Голос, шкіра, волосся… Жінка – це так гарно.
Панна Елоїза кахикнула, панна Аглая теж скромно опустила очі.
– А ще мене хвилювали перса, надзвичайно хвилювали, – вів далі Вольф. – Що ж до решти, то моє сексуальне пробудження, скажімо так, припало років на чотирнадцять-п’ятнадцять. Попри спілкування з ліцейськими товаришами, мої знання були доволі вбогі, і я… Ні, шановні, мені соромно розповідати…
Елоїза заспокійливо звела руку.
– Ми справді можемо вислухати все, кажу вам ще раз.
– Ми за фахом медсестри… – додала Аглая.
– Ну гаразд, – згодився Вольф. – А найдужче мені хотілося торкатись до них, мацати їхні груди, сідниці. Лоно вже не так. Я мріяв про гладух, на яких можна лежати, як на перині. Мріяв про жінок з міцним тілом, про негритянок. Та що там казати! Мабуть, усі хлопчаки перейшли через це. І все ж поцілунок у моїх уявних оргіях посідав найчільніше місце, важливіше, ніж, власне, сам статевий акт… Хочу додати, що поцілунок у моєму розумінні мав доволі широке поле застосування…
– Гаразд, годі про це, – перепинила його Аглая. – Отже, ми чітко засвоїли: ви любили жінок. І як це виражалось?
– Не поспішаймо, – запротестував Вольф. – Присадити мене могло стільки речей…
– Так багато? – спитала Елоїза.
– Просто жах, – зітхнув Вольф. – Скільки всього безглуздого… І справжніх причин… І просто відмагань. Для прикладу почну з освіти… Я казав собі, що найважливіше – це навчання.
– І сьогодні ви тієї ж думки? – поцікавилась Аглая.
– Ні, – відповів Вольф, – тут я не плекаю ілюзій. Якби був занедбав навчання, я так само шкодував би, як тепер шкодую, що приділяв йому забагато часу… Друга причина – пиха.
– Пиха? – перепитала панна Елоїза.
– Зустрівши жінку, яка припала мені до вподоби, – почав Вольф, – я ніколи й не подумаю сказати їй про це. Бо розмірковую собі так: коли вона мене вабить, значить, і когось іншого вже вабила… І мене охоплює справжній жах перейняти місце того, хто, безперечно, не менш за мене гідний любові.
– Де ви тут убачили пиху? – спитала Аглая. – Це всього-на-всього скромність, мій друже.
– Я його розумію, – озвалась Елоїза. – Але й справді, що за вигадка: якщо вона мені подобається, то й іншому – теж… Цим ви підносите своє судження до рангу загального закону, а власний смак ушановуєте дипломом досконалості.
– І це я собі казав, – погодився Вольф, – та все одно був тієї думки, що мій смак не найгірший.
– Тут ви себе переоцінюєте, – зауважила Елоїза.
– Я вам про це й казав.
– І яка дивна поведінка, – вела далі вона. – Чи не простіше було щиро признатися жінці, що вона вам сподобалась?
– Тут ми заторкуємо третю з причин моєї стриманості, – повів далі Вольф. – Справді, коли я зустрічаю жінку, яка мене вабить, першим рефлексом є підійти до неї і відверто про це сказати. Але що я міг сказати? «Ви хочете переспати зі мною?» Скільки з них відповість так само щиро? Якби вони відповідали: «Хочу» або «Та ви що!» – усе було б так просто. Але ж ні, вони починають викручуватись, плетуть якісь дурниці, одні вдають з себе недотик, інші сміються.
– А якби жінка спитала про те саме в чоловіка, хіба він повівся б чесніше? – заперечила Аглая.
– Чоловік ніколи не відмовиться, – сказав Вольф.
– Можливо, – озвалась Елоїза, – але ж не плутайте щирість із брутальністю… Ваша манера висловлюватись надто вільна.
– Запевняю вас, на те саме запитання, може, трохи не таке пряме, у пристойнішій формі, відповідь ніколи не буде відвертою.
– А де була ваша галантність? – заманіжилась Аглая.
– Послухайте, – сказав Вольф, – я ніколи не підсипався до незнайомої жінки, хотіла вона цього чи ні, бо вважав, що вона має рівне зі мною право обирати. Це по-перше. А по-друге, я як чорта боявся всіх цих упадань за всіма випробуваними формами, коли належало говорити про ясний місяць, її загадковий погляд та невичерпність усмішки. Особисто я – ну що тут удієш – думав про її груди, про шкіру й питав себе, чи й роздягнутою вона гарна. Що ж до галантності, то, якщо визнавати рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.
– Як же їм бути щирими в суспільстві, яке утискає їх? – спитала Елоїза.
– Ви збожеволіли, – напосілась на нього Аглая. – Хочете так до них ставитися, забувши, що за спиною в них віки рабства!
– Хай вони з того самого тіста, що й чоловіки, – згодився Вольф. – Я так і припускав, коли хотів, щоб жінки обирали так само, як і я, але вони зжились – і шкода – з іншим способом дії. Їм ніколи не визволитися з цього рабства, якщо не почнуть поводитись інакше.
– Починати завжди непросто, – повчально вирікла Аглая. – Ви переконалися в цьому самі, коли спробували отак до них ставитись, – і не програли.
– Так, – сказав Вольф, – але пророки завжди помиляються, бо кажуть правду. Подивіться, від них же не лишається й мокрого місця.
– І все ж визнайте, – знову втрутилася до розмови Елоїза, – що, незважаючи на потайливість, можливо, реальну, та все ж прощенну, всі жінки, повторюю ще раз, досить щиро можуть показати вам, що ви їм подобаєтесь. Якщо це справді так.