Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.
Розділ 5
Перед тим, як повернутися до зали, де пилось і танцювалося, Вольф трішки опорядив себе. Помив руки, запустив собі вуса, побачив, що вони його не пасують, відразу ж зголив їх і пов’язав іншу краватку, місткішого крою, з огляду на останній крик моди. Відтак, щоб не шокувати цим коридор, пішов у зворотному напрямку. Дорогою вимкнув автоматичний перемикач, який довгими зимовими вечорами регулював склад повітря. Як наслідок, замість електричного освітлення, з’явилось надм’яке рентгенівське випромінювання, розсіяне задля більшої обачності; воно проектувало на стіни з люмінесцентним покриттям збільшені зображення сердець танцюючих. З биття сердець було видно, як хто кого кохає.
Сапфір Лазулі танцював з Ліль. Тут усе було гаразд. Обидва серця, вельми симпатичні, хоч і досить різні формою, скорочувались спокійно, ніби між іншим. Біля буфета стояла із спиненим серцем Грайвесна. Дві інші пари обмінялися законними складниками жіночої статі, а частота пульсацій безперечно доводила, що ця система працює й поза межами танцю.
Вольф запросив Грайвесну. Вона пішла за ним байдужа й лагідна. Було чи то вже запізно, чи ще зарано. За вікном струменіла й бурунилась ніч – важкими клубами туману, які скочувалися з даху будинку і випаровувались під гарячими променями зорі. Вольф ступив крок, тоді ще один і спинивсь. Перед ним були двері.
– Ходім, трішки прогуляємось, – сказав він Грайвесні.
– Ходім, – відповіла та.
Вона, не дивлячись, узяла з тарілки жменю черешень, і Вольф пропустив її першою. Вони ввійшли в ніч усім тілом. Небо купалось у мороці, рухливе й неспокійне, як живіт добре нагодованого чорного кота. Коли вони#ступили на гравієву доріжку, Вольф узяв Грайвесну за руку. Під їхніми ногами дзвеніли короткі нотки дзвінких кремнієвих калаталець. Перечепившись через край газону, Вольф ухопився за Грайвесну. Вона поточилась, і обоє з розмаху сіли в траву. Трава була тепла, і вони полягали, не торкаючись одне одного. Після ще однієї конвульсії ночі несподівано з’явилося кілька нових зірок. Грайвесна їла черешні, і було чути, як вони бризкають у роті живим соком. Вольф усім тілом припав до землі. Він набирав повні жмені пахучих стеблин і розтирав їх пучками. Він так би тут і заснув.
– Тобі хороше, Грайко? – спитав Вольф.
– Хороше… – відказала Грайвесна не цілком упевнено. – От тільки Сапфір… Якийсь він дивний сьогодні. Ніяк не насмілиться мене поцілувати. Усе ніби озирається на когось.
– Усе владнається, – заспокоїв Вольф. – Він перепрацювавсь.
– Дай Боже, щоб так і було, – промовила Грайвесна. – Нарешті закінчили.
– Головне зроблено, – сказав Вольф, – завтра почну випробування.
– Ой, і я б хотіла подивитись, – вихопилося в Грайвесни. – Не могли б ви взяти мене з собою?
– Ні, – сказав Вольф. – Теоретично машина розрахована на одного, а потім, хто зна, що я знайду там, позаду? Тебе це, Грайко, ніколи не цікавило?
– Ні, – сказала Грайка. – Я надто ледача. До того ж завжди всім задоволена, тому й допитлива.
– Яка ти киця, – сказав Вольф.
– Чому ви так сказали, Вольфе? – спитала Грайвесна, змінивши інтонацію.
– А що я сказав? – промурмотів Вольф. – Можна черешень?
Він відчув на своєму обличчі прохолодні доторки пучок, які шукали його рот, і між губами прослизнула ягода.
Перш ніж уп’ястись у неї зубами, він дав їй нагрітись, а тоді розкусив рухливу кульку. Грайвесна була зовсім поруч, до пахощів землі домішувавсь аромат її тіла.
– Ти гарно пахнеш, Грайко. Мені подобаються твої парфуми, – сказав Вольф.
– Я не вживаю парфумів, – відповіла Грайвесна.
Вона дивилась, як одна за одною гаснуть і вмирають у яскравих спалахах зірки. Праворуч, саме над їхніми головами, три з них виробляли на якогось східного танцю. Інколи вони зникали в спіралях ночі.
Вольф неквапно перевернувсь горілиць, аби ні на мить не втрачати контакту з травою. В пошуках опори його права рука торкнулась якогось маленького звірятка. Тваринка не втікала. Він напружив зір, намагаючись розгледіти її в темряві.
– У мене під боком тепле звірятко, – сказав він.
– Дякую… – відгукнулася Грайвесна й тихо-тихо засміялась.
– Я не про тебе, – сказав Вольф. – Це кріт… чи пак кротеня. Не втікає, а все як ртуть… послухай, зараз я його гладитиму.
Кротеня замуркотіло, його червоненькі очки горіли. Вольф сів і поклав звірятко Грайвесні на груди, там, де починалася сукня, між персів.
– Яке м’якеньке, – промовила Грайвесна і засміялась. – А тут гарно.
Вольф знову впав у траву. Його очі вже зникли до пітьми. За кілька сантиметрів від його обличчя марно лежала ясна й гладенька Грайвеснина рука. Вольф присунувсь і торкнувся губами темної улоговинки в згині ліктя.
– Грайко… ти така мила.
– Ти думаєш?.. – ніяковіючи, проказала та. – Тут гарно. Поспімо?
– Можна, – відгукнувся Вольф. – Я сама про це й подумав.
Він притулився щокою до її плеча, ще трохи вугластого від надміру юності.
– Ми прокинемось усі в кротах, – сказала вона і знову засміялася своїм трохи приглушеним сміхом.
– Як духмяніють трави, – сказав Вольф. – Трави й ти. Скільки квітів. Що це пахтить конвалією? Вона вже мала відцвісти.
– Я пригадую ці квіти, – сказала Грайвесна. – Колись їх тут було повно, цілі поля, густі, як щіть на голові. Ми сідали на землю й сидячи збирали букети. Ціле море квітів. Це якась інша рослина – з помаранчевими квітками, схожими на маленькі бляшки. Я не знаю, як вона називається. В головах у мене фіалки смерті, а там, біля моєї другої руки – асфоделі.
– Ти не переплутала? – спитав Вольф звідкись іздалеку.
– Ні, – відказала Грайвесна. – Я ніколи їх не бачила, але оскільки мені подобається це слово й ці квіти, то я дала квітці таке ім’я.
– Так і буває, – сказав Вольф. – Те, що люблять, завжди поєднують. Якби ми не любили так самих себе, нудилися б самотою.
– Сьогодні ми такі самотні, – сказала Грайвесна. – Такі самотні. Ти і я… – І потішено зітхнула. – Як, усе-таки, гарно, – прошепотіла вона за хвилю.
– Ніч без сну, – сказав Вольф.
Вони затихли. Грайвесна пестила кротеня, і те солодко, тоненько мукало, як може мукати кротеня. Угорі над ними розчахнулись коридори космосу, але їх разом із зірками змивали хвилі сірого мороку. Так вони й заснули без слів на теплій землі серед пахощів закривавлених квітів. Благословлялося на світ. Від будинку долинав невиразний гамір, мудрований, як блакитна саржа. Легкий подих Грайвесни пригинав бадилинку до землі.
Розділ 6
Утомившись чекати, поки Ліль прокинеться, що могло любісінько статись і ввечері, Вольф черкнув цидулку, поклав біля неї і вийшов з кімнати. На ньому були зелені штани та куртка – така собі форма для гри в шпок.
Сенатор Дюпон, уже запряжений служницею, тяг за ним маленького візочка з кулями, прапорцями та лопатою, а також лічильником ударів і кульковим сифоном для надто глибоких лунок. За плечима Вольф ніс у футлярі шпокові ключки: одну з гострим кутом, одну з тупим і ще одну, якою хоч ніколи й не користуються, зате вона гарно блищить.
Була одинадцята година ранку. Хоча Ліль і протанцювала до світання, Вольф почував себе бадьоро. Сапфір, мабуть, уже порався коло машини. Грайвесна, певне, як і Ліль, спала.
Сенатор лаявся, як старий биндюжник, його душа ніяк не лежала до шпоку, тим більше – до цього візочка. Вольф залюбки сам тягав би цей візочок, щоб зганяти живіт. Сенаторова душа була в жалобі. З його животом була зовсім інша історія – твердий, як камінь, згониш, аякже. Щотри метри сенатор спинявсь і з’їдав жмут пирію.
Поле для шпоку межувало з південною стіною Квадрата. Трава тут була зовсім не червона, а приємного штучно-зеленого кольору. Подекуди гайки й майданчики для зизооких кролів. Тут можна було грати годинами, йдучи все вперед і вперед Це становило одну з найголовніших вигод. Вольф широко ступав, удихаючи свіже вранішнє повітря. Час від часу він звертався до сенатора Дюпона й потихеньку кпинив з нього.