– Ти ще не наївсь? – питав він його щоразу, коли той кидався на особливо високий кущ пирію. – Треба ж було сказати. Дивись, і підкинуть колись на обід.
– Давай-давай, – буркнув сенатор. – Не дуже це чесно – насміхатися зі старого хворого пса, який і так насилу плентає, а його змушують тягти ще й цього стопудового воза.
– Тобі це конче потрібно, – сказав Вольф. – А то ти набираєш животика. Спочатку в тебе вилізе вся шерсть, тоді ти підхопиш лишай і станеш бридким.
– Я й так бозна на що перетворився, – сказав сенатор. – Усе одно служниця повидирає останнє – розчісує мов скажена.
Вольф ішов попереду, стромивши руки в кишені, й, не обертаючи голови, розмовляв із сенатором.
– І все ж таки… Уяви собі, що нам зустрілась, ну, скажімо… така собі сучечка.
– Не на дурного напали, – буркнув сенатор. – Ситий усім тим по саме нікуди.
– Тільки не пирієм, – зауважив Вольф. – Дивні в тебе смаки. А я віддав би перевагу все-такий гарній сучечці.
– Хоч сто порцій, – сказав сенатор. – Я не ревнивий, гик… Тільки бебехи трішки болять.
– Але коли ти все те їв, тобі смакувало… – зауважив Вольф.
– Гм, – сказав сенатор. – Усе б нічого, якби не земляна каша та гірчиця у вухо.
– Ти просто не давай сідати собі на голову, – сказав Вольф. – Навчи шанувати себе.
– Мене нема за що шанувати, – відповів сенатор. – Я старий смердючий собака, який цілий день знай набиває собі кендюха. Бу-а-а… – вихопилося в нього, й він безпорадно затулив лапою писка. – Вибачте, я на хвилинку… Це був пирій найвищої якості… починає діяти… Якщо вам не важко, відчепіть візка, боюсь, він мені заважатиме.
Вольф схиливсь над сенатором і вивільнив його з голобельок, у які той був запряжений ременями. Припавши носом до землі, сенатор подавсь на пошуки потрібного кущика, здатного приховати від Вольфа непристойні рухи, яким він мав віддатись. Вольф спинився й став дожидати.
– Не квапся. Не горить, – сказав він.
Зосереджений на своїй гикавці, сенатор Дюпон залишив ці слова без відповіді. Вольф сів на землю, обхопив коліна руками й почав погойдуватися взад-уперед. Він мугикав якийсь вельми сентиментальний мотивчик. Потім, аби надати події певної цікавості, почав наспівувати пісеньку, яка діймала до живого.
Тут п’ятьма хвилинами пізніше і знайшла його Ліль. Сенатор ніяк не міг спинитись, і Вольф хотів був піти допомогти йому, але кваплива хода дружини стримала його. Він ще не встиг подивитись, а вже знав – це вона. На ній була сукня з найтоншого матеріалу, розплетені коси підстрибували в такт кроків. Ліль уклякла перед Вольфом і обняла його за шию.
– Чому мене не почекав? Отака в тебе відпустка? – сказала вона йому на вухо.
– Я не хотів тебе термосити, – мовив Вольф. – Ти здалась мені трохи втомленою.
– Я таки дуже втомилась, – визнала дружина. – А тобі справді закортіло пограти сьогодні в шпок?
– Мабуть, радше просто походити, – сказав Вольф, – Сенаторові теж, але дорогою він змінив свою думку. А це означає, що я готовий робити все, що ти запропонуєш.
– Ти – пупсик! – вигукнула Ліль. – Я саме прийшла тобі сказати, що мені треба відвідати одну людину, тож можеш грати в шпок без докорів сумління й незважаючи ні на що.
– А як відносно десяти хвилин? – спитав Вольф.
– На мене чекають, – пояснила Ліль. – Це ділова зустріч.
– Вільних десять хвилин маєш? – перепитав Вольф.
– Ну звісно, маю, – відказала Ліль. – Бідолашний сенатор, я так і знала, що він захворіє.
– Не захворіє, а отруїться, – здобувся на слово сенатор з-за куща. – Це різні речі.
– Оце маєш! Ти ще скажи, що їжа була погана, – промовила Ліль.
– Земля, а не їжа, – буркнув сенатор і заскавучав.
– Ходім погуляємо, поки є час, – запропонувала Ліль. – Куди ми підемо?
– Куди захочемо, – відгукнувся Вольф.
Він підвівсь разом з Ліль і повкидав свої ключки у візочок.
– Я прийду, – сказав він сенаторові. – Ти потихеньку, пожалій себе.
– Нічого страшного, – відповів сенатор. – Боже правий! Лапи так тремтять, ніби хто до смерті налякав.
Вони йшли проти сонця. Широкополі оболоні затоками вклинювались у темно-зелені масиви будівельного лісу. Здаля дерева зливались у стіну, тулячись одне до одного. Під ногами було сухо й трав’янисто. Шпокове поле лишилось від них ліворуч, трохи в долині, оскільки вони йшли в гору. Кілька чоловік ретельно шпокали, уживаючи при цьому всі відповідні аксесуари.
– Ну, як учорашній вечір? – озвався Вольф. – Тобі було весело?
– Дуже весело, – жваво підхопила Ліль. – Танцювала й танцювала.
– Бачив, – сказав Вольф. – Із Лазулі. І дуже ревную.
Вони повернули праворуч і ввійшли до лісу. Клюваки на деревах грались морзянкою в «зіпсутий телефон».
– А скажи-но мені, що ти сам робив з Грайвесною? – перейшла в контрнаступ Ліль.
– Спав на моріжку, – відповів Вольф.
– Вона гарно цілується? – поцікавилась Ліль.
– Не верзи дурниць, – сказав Вольф. – Мені й на думку таке не спало.
Ліль засміялась і пригорнулася до Вольфа, ступаючи з ним у ногу, що вимагало неабияких зусиль.
– Як хочеться, щоб була вічна відпустка, – сказала Ліль. – Як хочеться отак завжди гуляти з тобою.
– Швидко набридне, – сказав Вольф. – Ось у тебе вже з’явилися якісь справи.
– Дурниці, – сказала Ліль. – Це вперше й востаннє. То тільки тобі твоя робота над усе. Ти не можеш не працювати. Навіснієш без роботи.
– Не від безділля навіснію, просто такий я є. Не навісним, власне, я стаю, а, сказати б, якимсь неприлаштованим абощо.
– І не тоді, коли ти спиш з Грайвесною, – докинула Ліль.
– Чи з тобою, – сказав Вольф. – Але сьогодні вранці спала ти, і я поклав за краще піти пограти в шпок.
– Для чого? – спитала Ліль..
– Інакше розбудив би тебе, – сказав Вольф.
– Для чого? – знову спитала Ліль безневинно.
– Для цього, – сказав Вольф, поєднуючи слово й діло, після чого вони опинилися на траві під деревом.
– Не тут, – сказала Ліль, – тут повно людей. – Але сказала не дуже впевнено. – Ти не зможеш потім грати в шпок, – додала вона.
– Мені люба й ця гра, – прошепотів Вольф їй на вухо.
– Як хочеться, щоб у тебе була вічна відпустка! – зітхнула Ліль майже щасливо, тоді зовсім щасливо з ахами та охами, помітно пожвавівши в рухах…
Нарешті вона розплющила очі.
– Це було так гарно, так гарно… – сказала на довершення.
Вольф ніжно поцілував її в очі, щоб полегшити прикрість відокремлення.
– Що це в тебе за справи? – спитав він.
– Такі собі справи, – відповіла Ліль. – Ходімо швидше, я вже запізнююся.
Вона підвелась і взяла його за руку.
Вони бігли до самого візочка. Сенатор Дюпон лежав плазом, розкинувши лапи й пускаючи слину на доріжку.
– Підйом! – вигукнув Вольф. – Сенаторе, починаємо гру.
– До побачення, – кинула Ліль. – Швидше вертайся.
– А ти? – спитав Вольф.
– Я буду вдома! – гукнула Ліль і побігла.
Розділ 7
– Гм… чудовий удар! – поцінував сенатор.
Куля злетіла високо вгору, й за нею в повітрі довго висіла смужка рудого диму.
Вольф опустив ключку, і вони рушили слідом.
– Аякже, вдосконалююсь, – сказав Вольф байдужно. – Якби ще потренуватись…
– Хто ж вам не дає, – зауважив сенатор Дюпон.
– Усе одно завжди знайдуться люди, які гратимуть краще за мене, – відповів Вольф. – Тож чи варто?
– Нічого подібного, – сказав сенатор. – Гра є гра.
– Саме тому, що це гра, – сказав Вольф, – її й треба вигравати. Інакше вийде казна-що, от що й скажу. І потім, щоб ти знав, я вже п’ятнадцять років граю в шпок… можеш собі уявити, як він мені увіривсь.