Ліль подумала, що Вольф мав рацію, сконструювавши машину, і нарешті матиме віддяку за старання, хоча й на шкоду печінці.
– Це правда? – спитала вона.
– Найчистіша й найофіційніша правда, – запевнила нюхачка, – запахи ніколи не брешуть.
– Я знаю, – мовила Ліль.
Саме цієї миті фарбований крук постукав дзьобом у двері й спробував заспівати дику пісню відлітаючої зграї.
– Слід наважувати на педалі, – сказала нюхачка. – Вам неодмінно хочеться з лузгою?
– Ні, – відповіла Ліль. – Досить знаття, що мій чоловік нарешті матиме те, чого прагнув. Скільки я вам винна, мадам?
– Дванадцять пелуків, – сказала нюхачка.
Великий бежевий метелик жвавішав дедалі більше, аж поки на своїх неслухняних крильцях важко знявся в повітря, наче хворий кажан. Ліль злякано сахнулась.
– Не бійтеся, – сказала нюхачка, висунула шухляду й вихопила з неї револьвер. Не встаючи, вицілила оксамитову комаху і пальнула. Щось огидно хруснуло. Уражений просто в голову, метелик згорнув крильця й неживий упав додолу. Почувся тільки м’який удар об підлогу, по тому знялася хмарка шовковистого пилку. Ліль штовхнула двері і вийшла. Крук ґречно вклонився їй услід. За дверима вже стояла інша відвідувачка. Це було худеньке дівча з неспокійними чорними очима, яке затисло в брудному кулачку монету. Ліль зійшла вниз. Дівча наважилось і збігло за нею.
– Даруйте мені, пані, – озвалося дівча до Ліль. – Вона правду розповідає?
– Яку там правду, – відповіла Ліль. – Вона розповідає, що буде, а це, бачте, трохи різні речі.
– Їй можна вірити? – спитало дівча.
– Інколи, – відповіла Ліль.
– Я боюся крука, – сказало дівча. – А дохлий пацюк так гидко смердить. Я страшенно не люблю пацюків.
– Я теж, – мовила Ліль. – Зате ця нюхачка не випорожнює мені кишені… Вона не може дозволити собі здохлих ящірок, як першорядні фахівці.
– Тоді я до неї йду, – сказало дівча. – Дякую вам, пані.
– На все добре, – відповіла Ліль.
Дівча прудко збігло нерехнябленими сходами нагору. Ліль заквапилась додому, і цілу дорогу на її зграбних ногах грали золотисто-перлові відблиски. А день тим часом уже наливавсь бурштиновим світлом і гострим присмерковим потріскуванням.
Розділ 9
Вольф ішов швидко, й сенатор Дюпон і собі наддав. Хоч він мав чотири нижні кінцівки, а Вольф – дві, сенатор тричі програвав у їхній довжині, тож час від часу виникала потреба висолоплювати язика, отак: «хек-хек!», – аби всі побачили, що він геть охляв.
Земля пішла кам’яниста, вкрита цупким мохом і рясними квіточками, схожими на духмяні воскові кульки. З квітки на квітку перелітали комахи, ударами щелепів спорювали їх і висмоктували нектар. Сенатор натомився весь час підстрибувати й хапати зубами хрумтливих кузьок. Вольф із ключкою в руці міряв землю широкими кроками, вивчаючи місцину з увагою, гідною читання Калевали в оригіналі. До того, що він бачив, домішувалось те, що вже було в його голові, і Вольф шукав тут найдостойнішого місця обличчю Ліль. Раз, а може, двічі він пробував уписати в цей краєвид профіль Грайвесни, але незрозумілий сором змушував одкидати такий монтаж. Вольф зробив над собою зусилля й зосередився на думці про ойленя.
З різноманітних ознак, як-от спіралеподібного посліду з погано перетравленими стрічками друкарської машинки, він усе ж розпізнав близькість тварини й наказав украй збудженому сенаторові залишатися спокійним.
– Знайдемо бодай одного? – прошепотів сенатор Дюпон.
– Безперечно, – ледве чутно відповів Вольф. – А тепер попрошу без фокусів. Нумо плазом!
Він припав до землі й поплазував скрадаючись. Сенатор бурмотів, що йому дере між ногами, але Вольф шикнув на нього. Раптом за три-чотири кроки Вольф уздрів те, чого шукав. Це був величезний, закопаний на три чверті в землю валун з ідеальною квадратовою дірочкою вгорі, яка дивилась просто на них. Вольф підповз, замахнувсь і тричі вдарив по камені ключкою.
– Кінець четвертого сигналу відповідає… за все! – вигукнув він, підроблюючись під голос Диктора.
Він подав і четвертий сигнал. Тієї ж миті з дірки вискочив переляканий на смерть ойлень – його трусило мов у лихоманці.
– Ой пане! Згляньтеся на мене! – злякано заскиглив він. – Я віддам діаманти! Слово дворянина!.. Я не винен… я доведу…
Сенатор Дюпон пожирав ойленя очима і лише халяви облизував, якщо так можна висловитись. Роздивляючись на звіра, Вольф сів на землю.
– Я тебе наколов, – сказав він. – Зараз лише пів на шосту. Ти підеш із нами.
– Дзуськи, дзуськи і ще раз дзуськи, – запротестував ойлень. – Це ні в які ворота не лізе. Я так не гуляю.
– Ну, а якби ми опинились тут о восьмій дванадцять, тоді ти точно упіймався б на гачок.
– Ви скористались пращуровою зрадою, – сказав ойлень. – Це просто підло. Ви чудово знали, які ми страшенно чутливі до часу.
– Це не доказ на твою оборону, – зауважив Вольф, аби вразити того адекватним лексиконом.
– Гаразд я йду, – здавсь ойлень. – Тільки проженіть геть оцього мужлая, а то він на мене так зиркає – схоже, не довго мені ряст топтати.
Настовбурчені сенаторові вуса обвисли.
– Та що ви, я зовсім… – пробелькотів він. – Я прийшов з добрими намірами…
– Яке мені діло до того! – закричав ойлень.
Вольф здивувався.
– Чого це ти з мухи слона робиш?
– Ласкавий пане, я ваш бранець і віддаюсь на вашу ласку, – промовив ойлень.
– От і чудово, – погодивсь Вольф. – Поручкайся з сенатором і ходім.
Украй схвильований сенатор Дюпон обнюхав ойленя і простяг йому своє лаписько.
– Можна мені сісти на цього пана? – спитав ойлень, указуючи на сенатора.
Сенатор кивнув головою на згоду, і ойлень, дуже з того задоволений, умостивсь у нього на спині. Вольф повернув додому. Приголомшений і радісний, слідом за ним ішов сенатор. Нарешті матеріалізувавсь його ідеал… мрія стала реальністю. Серце виповнилось єлейним спокоєм, сенатор не чув під ногами землі.
Розділ 10
Машина скидалася на тонке павутиння, яке видно ще здалеку. Сапфір Лазулі стежив за її роботою, що відучора йшла без зривів. Він ще й ще передивлявся дрібні гвинтики та пружини. Неподалік, у коротко підстриженій траві, мріяла Грайвесна з гвоздикою в губах. Земля довкола машини злегенька двигтіла, але дівчині це не заважало.
Лазулі підвівсь і подивився на свої чорні від мастила руки. Він не міг підійти до Грайвесни з такими руками, тож відчинив залізну шафу, насмикав клоччя й нашвидку обтер мастило. Потер пальці мінеральним милом і пошарував їх. Піщинки пемзи дряпали. Наостанок він прополоскав руки в погнутому відрі. Тільки ні^і нігтями лишились темні смужечки, а так руки були чисті. Лазулі зачинив шафу і підійшов до дівчини. Розкута, смілива Грайвесна була вся як на долоні: жовте волосся з навскісною гривкою, кругленьке, майже вольове підборіддя, вишукані вушка, немов з перламутру виточені, а ще соковиті вуста. Високі груди підсмикували вгору короткий светр, поділ підібрався, й було видно золотаві стегна. Лазулі пестив очима ці хвилюючі вигини тіла. Він підсів до Грайвесни і хотів був її поцілувати, як зненацька підскочив, мов ошпарений. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Лазулі відступив назад і торкнувся спиною металевої споруди. Пальці стисли холодний метал. Двигун вібрував під долонею, переливаючи йому свою міць, і Лазулі уважніше придивився до чоловіка. Не поворохнувшись, той почав бліднути, танути на очах, поки зрештою весь розточився. Як і не було.
Лазулі втер піт з лоба. Грайвесна навіть не здивувалась. Вона чекала Лазулі.
– Чого йому від мене треба? – сам до себе пробурмотів той. – Як тільки лишаємось удвох – він як тут уродився.
– Ти перепрацювався, – сказала Грайвесна, – а ще тебе втомила вчорашня ніч. Без упину танцював.
– Тому що тебе не було, – сказав Лазулі.
– Я нікуди не ходила, – відповіла Грайвесна. – Ми трішки погомоніли з Вольфом. Іди до мене. І вгамуйся. Тобі треба заспокоїтись.