І тут Вольф збагнув, що він згадує. Він не став опиратися спогадам, а тільки ще впевненіше взяв себе в руки й цілком зануривсь у минуле. Хрустка паморозь закувала його шкіряний костюм ряхтливою корою, що кришилась на зап’ястках і колінах.
Його обсіли уривки минулих подій. То добрі, мов сірі мишки, спритні й грайливі, то блискавичні, повні життя і сонця. Інші лилися з неба лагідними й повільними флюїдами, розрідженими й невагомими, як піна на хвилях.
Одні мали конкретність і стійкість образів дитинства, сформованих заднім числом за фотографіями або зі спогадів інших людей, спогадів, яких тобі не дано пережити, бо їхня тканина давно вже розпалась. Інші були зовсім свіжі, вони ожили на його згадку. Це були образи парків, трави, повітря де тисячі відтінків зеленого й жовтого зливались у смарагдовій барві однієї галявини і її майже чорного поглибленого тону в тінявій прохолоді дерев.
Вольф згадував усе це й тремтів у блідому повітрі. Його життя з’явилось йому у вигляді згладжених пульсацій пам’яті.
По підпорках кліті праворуч і ліворуч текла важка смоляниста рідина.
Розділ 14
Але спочатку вони повалили на нього дикими ватагами, пожарищем запахів, світла й шепотіння.
Були тут кульки-капшуки – реп’яхуваті плоди, що їх перед тим, як кинути комусь за комір, треба висушити: тоді вони ставали чіпкими й колючими. Дехто називав їх платанами, але ця назва ніяк до них не пасувала.
Були тут і тропічні листки, утикані по краях довгими зроговілими бурими гачками – як у кусючих комах.
Була коротка зачіска дівчинки-третьокласниці і сірий фартух хлопчика, якого Вольф ревнував до дівчинки.
А ще слабенький правопис і величезні дзбани на обох кінцях перону; з настанням ночі ті дзбани перетворювались на диких індіанців.
А ще полювання на земляних хробаків з держаком від розчовганої мітли.
А ще неосяжна кімната – він дивився на її сферичну стелю з-за краю пуховика, здутого, як черево велетня, що наковтався баранів.
І меланхолія лискучих каштанів, падіння яких він споглядав рік у рік. Каштани були кінські, під жовтим листям у своїх м’яких шкаралупах з несправдешніми шипами, розколотих в одному, а то й у двох місцях, з яких вирізали машкари крихітних гномів і нанизували їх у три-чотирирядне намисто. Каштани погнилі – наступиш і бризкає нудотний сік. Каштани, що ними жбурляли в шибки…
А це спогади з того року, коли він повернувся з вакацій, а миші безжально погризли свічечки, які донедавна прикрашали зразкову бакалійну крамницю, – і знову він відчув ту радість, з якою, висунувши сусідню шухляду, побачив, що миші лишили незайманим пакет макаронних літер, якими він розважавсь увечері за бульйоном, викладаючи на тарілці своє ім’я.
Куди поділися достеменні спогади? Майже в усіх них були враження різних періодів. Накладаючись одне на одне, вони спотворювали факти, й тоді здавалось, що це вже не спогади, а чиєсь чуже, прожите кимось іншим життя, яке народилось почасти і з цих спогадів. Тільки глухі й сліпі можуть увійти двічі в одну річку часу.
Було тихо. Вольф заплющив очі. Він линув уперед і вперед, перед ним розгорталася звукова чотиривимірна карта облудної минувшини.
Він усе ж таки рухався надто швидко, бо раптом побачив, як протилежний бік кліті розтанув. Відчепивши гачки, які й досі не пускали його, він вийшов на волю.
Розділ 15
У жовтому листі каштанів миготіло тепле осіннє сонечко.
Алея під Вольфовими ногами помалу збігала донизу. Доріжка була суха і трошки курна, темніша по краях. Там ще виднів тонкий шар невисхлого багна – слід від калюжі після недавньої зливи. Між хрустким листям блищали кінські каштани кольору акажу, подекуди стиснуті шкаралупами невизначеного забарвлення: від жовтавої іржі до зеленого мигдалю.
Занедбані газони обабіч алеї підставляли свої нерівні поверхні пестощам сонця. Пожовкла трава їжачилася рідкими будяками та багаторічними злаками, що пішли в насіння.
Алея закінчувалася чимось подібним до румовища в оточенні невисоких колючих чагарів. Біля тих розвалиш, Вольф і помітив на білій кам’яній лаві старого чоловіка в лляному одязі. Підійшовши ближче, він збагнув, що замість одягу, як йому було здалося, людину вп’ятеро оповиває широчезна шпакувата борода.
Поряд із чоловіком на лаві лежала добре відполірована мідна табличка з чорними літерами: «Пан Бісер».
Вольф підійшов ближче. Обличчя в старого виявилося зморшкувате, як спущена червона кулька. А ще він був власником величезного носа з вражаючими ніздрями, що заросли кустратим волоссям, а також кошлатих брів над променистими очима та лискучих вилиць, схожих на маленькі яблучка чи великі ґудзики. Його волосся, підстрижене йоржиком, нагадувало щітку для чесання вовни. Долоні покручених рук з квадратовими нігтями спочивали на колінах. Усе вбрання чоловіка становили купальні труси старожитного крою у біло-зелену смужку та широкі сандалі на зроговілих ногах.
– Мене звати Вольф, – сказав Вольф. – А вас – так, як тут написано? – І він вказав на мідну табличку.
Старий ствердно кивнув.
– Пан Бісер – це я, – мовив він. – Власного персоною. Леон Абель Бісер. Тепер ваша черга, пане Вольфе. Побачимо-побачимо, що ви нам повідаєте.
– Я й сам не знаю, – сказав Вольф.
Старий глянув на нього здивовано й трохи поблажливо, мов людина, до якої повертається її ж запитання і яка геть не готова до такого відскоку.
– Звісно-звісно, ви ж не знаєте, – сказав він.
Бурмочучи щось собі в бороду, він витяг невідь-звідки стос карток і заходився їх переглядати.
– Подивимось-подивимось… – приказував він. – Пан Вольф… ага… народився… дуже добре, йдемо далі… Інженер… так-так, все просто чудово… А скажіть мені, пане Вольфе, чи не могли б ви нам дрібненько розповісти про перші прояви у вас нонконформізму?
Вольфові дід здавався трішки кумедним.
– Навіщо?.. І чому вас зацікавило саме це? – нарешті спитав він.
– Ой-цой-цой, – зацмокав старий. – Нічого, дарма, гадаю, вас учили не так відповідати на запитання.
Він ужив тон, як до співрозмовника з виразними ознаками неповноцінності.
Вольф повів плечима.
– Не розумію, чим це могло вас зацікавити, – сказав він. – Тим більше, що я ніколи не висловлював протесту. Коли це мені вдавалось, я тріумфував. І, навпаки, просто не визнавав речей, які, на мою думку, чинили б мені спротив.
– Не визнавали, але не настільки, щоб не знати їх, – заперечив старий. – Вони досить вам відомі, аби вдавати, що ви їх не знаєте. Ну ж бо, спробуйте, не розпорошуючись на загальники, відповісти чесно. Може, вам чинило спротив усе?
– Добродію, – мовив Вольф, – я не знаю ні хто ви, ні за яким правом розпитуєте мене про це. А що я до певної міри намагаюсь бути ґречним з людьми літніми, то хотів би відповісти вам просто. Отож, я тверджу, що міг об’єктивно оцінити будь-яке вороже мені явище, а з цього випливає, що ніколи не боровся з тим, що чинило мені спротив, оскільки розумів – протилежний погляд всього-на-всього зрівноважує мій і суб’єктивно нема між чим вибирати. Ось як воно було.
– Це вже ви вхопили через край, – сказав старий. – За моєю картотекою вам, однак, доводилось мати суб’єктивні, як ви їх називаєте, причини і робити вибір. Так-так… стривайте… ось я знайшов одну ситуацію.
– Грав у цю орлянку, – сказав Вольф.
– От бачите! – викрикнув старий збриджено. – Ви мені просто огидні. Може, кінець кінцем скажете, навіщо ви сюди прийшли?
Вольф подивився праворуч, ліворуч, шморгнув носом і нарешті наваживсь:
– Аби визначитись.
– Дуже добре, – сказав пан Бісер, – я саме це й роблю, а ви мені стромляєте палиці в колеса.
– Ви дуже безладні, – сказав Вольф. – Я не можу вивалювати все жужмом, та ще й невідомо кому. У вас ні складу, ні ладу. Вже десять хвилин, як ви мене допитуєте, а ми ще не просунулись ні на крок. Мені потрібні точні запитання.