Ця камера порожня, i я ледь зiтхаю. При цьому в грудях хрипить.
Вiкна немає, одна блякла лампочка прилiплена до стелi. Металевi нари на шарнiрах, вмурованих у стiну. Нари можна пiдняти до стiни й замкнути на замок. Вдень ув'язненим забороняють лягати. У центрi камери в бетонну пiдлогу вмурований низький залiзний табурет.
Я нахиляюся з ганчiркою, щоб помити пiдлогу, i при цьому знов захлинаюсь кашлем. Хапаюся руками за груди, бо кашель нiби розриває легенi зсередини, i крiзь ребра намагаюся стиснути їх, щоб лишилися цiлими. Цього разу я не стримуюсь i спльовую на пiдлогу, але тут-таки витираю за собою ганчiркою й опускаю її у вiдро з холодною каламутною водою. З вiдра тхне гнилiстю та хлоркою.
– Воруши булками! – каже блеквотер з коридора.
Я несу вiдро у пiдсобку, щоб помiняти воду, тонка дротяна ручка вiдтягує шкiру на долонi.
– Тепер ця, – каже блеквотер, брязкаючи ключем. – Акуратно, диви. Сам знаєш.
Я насилу ковтаю, мовчки йому киваючи.
Ця камера не порожня.
На вмурованiй у бетон залiзнiй табуретцi стоїть в'язень. На його голову надягнуто мiшок. В'язень босий, але пiд ноги йому поклали гумовий килимок. Людина стоїть, широко розвiвши руки в боки. До зап'ясткiв прикріплено оголенi електричнi дроти. В'язень не ворушиться.
Я не бачу пiд мiшком його обличчя. Лише оголенi руки вiд лiктiв та ноги нижче колiн. Здається, його шкiра смаглява. Якщо це має значення.
Коли вiн чує, як я пiдходжу, то починає дрiбно тремтiти. Я бачу, як трусяться його ноги в колiнах, як вiбрують його руки, але вiн силується не втратити рiвновагу й у жодному разi не опускає руки, до яких прикріплено оголенi електричнi дроти. Пiд мiшком ворогам свободи (пiдприємництва) ще й затуляють вуха та зав'язують очi. В'язень вiдчуває, що хтось поруч, але не знає, чи це просто прибирання, чи прийшов слiдчий.
Часом пiдозрюваних ворогiв свободи (пiдприємництва) вiдпускають без звинувачень. Пiдозри виявилися невиправданими. Тодi в'язнi розповiдають про те, що з ними вiдбулось. Але доказiв нема. Корпорацiї блеквотерiв усе заперечують. Менеджмент, який їх наймає, недоведенi чутки не турбують. Зрештою, це справа корпорацiї, у який спосiб вона виконує контракт. Аби пiдозрюванi не тiкали, а злочини розкривалися. За конкурентоспроможну цiну.
Я обережно нахиляюсь i починаю мити пiдлогу навколо звинуваченого, щоб навiть шансу не було доторкнутися до в'язня. Мене душить кашель, але я його приборкую, намагаюся задавити в собi, щоб часом не злякати людину на табуретцi, щоб людина не здригнулась i не втратила рiвновагу.
Якщо в'язень зiйде з гумової пiдстилки й торкнеться мокрої бетонної пiдлоги – його тiло прошиє електричний струм. Якщо людина опустить руку й розiрве контакт мiж оголеним дротом i голим зап'ястком – її теж прошиє струм.
Не знаю, чи я маю право розповiсти про це. В червонiй зонi про це розповiдають вороги свободи (пiдприємництва), якi повернулися. Можливо, заради цього їх i вiдпускають без звинувачень. Не знаю, чи корпорацiя мiстера Ворнера, що замовила розповiдь, залишить цей епізод. Зрештою, завжди можна додати дисклеймер: у цiй iсторiї є домiшки вигадки. Епiзод iз в'язнями з мiшками на головах – елемент такої вигадки. Такого в демократичному суспiльствi не буває.
Коли я повернувся i блеквотер Нiк/Микола прийняв варту надi мною й завiв мене до камери, вiн знову перейшов зi статутної мови на звичайну:
– Ви ж не ображайтеся, що ми вас тягаємо мити камери. Це начальство вигадало. Психологiв наймали, кажуть, i соцiологiв – придумувати оцi методи виправлення. А наше дiло маленьке – виконуй накази. Ми просто робимо свою роботу.
Я два тижнi нелегально жив у гуртожитку Романа Цюцюри й досi не мiг знайти роботу. Умiда приходила раз чи два, вдень, i вони не шукали усамiтнення. Вони йшли в кухню чи надвiр i розмовляли. Одного разу я зайшов на гуртожитську кухню поставити чайник i застав їх за розмовою. Роман тер скроню пальцем.
Роман завжди говорив тихо, мало й не жестикулюючи. Тож i тепер я не почув, що вiн сказав. Обличчя Умiди було спокiйне та впевнене.
Умiда подивилась на мене iз зацiкавленням i, менi здалося, симпатiєю. Її чорнi очi блищали. Я кивнув, не усмiхнувшись, i вийшов. Мене тягнуло до неї, але я намагався заглушити це в собi. Не хотiв почуватися змiєю, яку пригрiли на грудях. Так я казав собi подумки, уявляючи напiвзастiбнуту свiтло-сiру сорочку, з-пiд якої видно зелений клубок завбiльшки з два кулаки. Клубок ворушився. Я був собi гидкий.
Вже кiлька днiв у мене не було грошей навiть на їжу та сигарети. Менi давав Роман. Наче було мало, що я два тижнi жив у його кiмнатi.
Гуртожиток на вулицi Героїв Севастополя, розташований триста метрiв на пiвнiч вiд секторальної стiни, був цегляною п'ятиповерхiвкою столiтньої давностi. Вiн належав корпорацiї Метробуд. Попри давню назву бренду, Метробуд не будував метро. Пiдприємство закрили як нерентабельне одразу пiсля приватизацiї у двi тисячi тридцятих. Тодi тiльки будували суцiльнi стiни мiж зеленою й червоною зонами, але вже було зрозумiло, що сполучення мiж ними недоцiльне. В зеленiй зонi ходили чутки, що тунелi досi утримують у доброму станi на випадок, якщо доведеться тiкати з GEE-17, а пролiтати над червоною зоною, яка її оточує, стане неможливим. З якихось причин.
У гуртожитку на Героїв Севастополя мали право жити лише працiвники корпорацiї, яка тепер займалася вивезенням смiття на комерцiйних засадах. Жити тут було дешевше, оплата вираховувалась iз зарплатнi працiвникiв – тому чужих сюди не селили.
Удень я вважався гостем, але мав право залишатися максимум на двi години за один захiд. На щастя, ай-дi для цього не потрiбне. Виявилось, що в червонiй зонi у багатьох людей немає ай-дi – виробити документи не всiм по кишенi, хоча їх вiдсутнiсть i обмежує: наприклад, неможливо отримати вiзу в зелену зону. А блеквотерiв, яким наявнiсть ай-дi була б потрiбна для контролю, в червонiй зонi немає. В гуртожитку на дверях стоїть металева рамка-сканер. На входi й виходi сканується твоє зображення, автоматично проставляється
час.
Вночi менi доводиться лазити в гуртожиток через вiкна по ґратах. Ввечерi я залажу, вранцi вилажу, щоб потім офiцiйно приходити в гостi у дозволений час. Удень я заходжу й виходжу мiж пошуками роботи, щоб вiдпочити вiд постiйного ходiння й пiдкрiпитися їжею, залишеною для мене Романом. Вдень-таки приймаю душ. Роман каже, далеко не скрiзь у червонiй зонi є така можливiсть. Ти лише обмежений десятьма лiтрами води за раз, потiм автоматична пауза на двадцять хвилин. А так – душ входить у вартiсть проживання в гуртожитку. Розкiш. Кiлька нелегалiв, якi миються, як я – обкрадають Метробуд.
– Що, знов до Цюцюри? – похитала головою денна вахтерка, яку всi в гуртожитку позаочi називають Жаба. Вона поклала на стiл електронний гаджет, який тримала в руках.
– Та я ненадовго, – я звабливо усмiхнувся.
– Вже втретє за сьогоднi ненадовго, – буркнула Жаба. – I в нього там уже є гiсть.
Жаба – це жiнка рокiв шiстдесяти з роздутим обличчям i товстими, мовби вивернутими губами. У неї фарбоване у темно-мiдний колiр жорстке волосся, зiбране у вузол на макiвцi. Вона сидить на посту в темно-синьому спортивному костюмi, по-жаб'ячому широко розставивши товстi ноги. Поверх костюма вдягнений синiй, свiтлiшого вiдтiнку, домашнiй халат у дрiбну червону квiточку.
– Забув дещо взяти, – сказав я. – А це вам, Свiтлано Степанiвно.
Я поклав перед Жабою на стiл дрiбнi жовтi квiточки, зiбранi на звалищi на мiсцi зруйнованого будинку неподалiк. За цi два тижнi потеплiшало, нарештi настала справжня весна. Сьогоднi пригрiвало сонечко, я майже не кашляв.
– Ви сьогоднi маєте чудовий вигляд, – я знову широко всмiхнувся.
– Нiби я не знаю, що Цюцюра зараз на роботi, – буркнула вахтерка, щоб приховати усмiшку.
й подобається увага, хай навiть вона розумiє корисливiсть моїх мотивiв.
Попри лютий вигляд, Жаба, як пояснив менi Роман – добра жiнка. Поки ми не пiдставляємо її перед начальством – вона не вживатиме заходiв. Якщо я затримаюсь на довше, нiж двi години за раз – iз зарплатнi Романа вирахують грошi. Це не Жабине дiло.