– Iдiть уже, Ципердюк, iдiть, – двiчi махнула на мене рукою Жаба.
Вона взяла зi столу свiй гаджет i продовжила гратись у вiдкладену через мене вiдеогру. Я пройшов праворуч коридором i пiднявся пiшки на п'ятий поверх. Побiлка на сходах облазила, мiсцями була вкрита пухирями вiд вогкостi. Я кiлька разiв переступав через сходинку, бо старий цемент кришився пiд ногами. У першi днi в червонiй зонi мене вражала велика кiлькiсть електронiки у арникiв на тлi загальної розрухи й бiдностi. Кiлька разiв я бачив людей, якi порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати. Хай-тек середньовiччя, думав я, вiдхекуючись i вiдкашлюючись на сходовому майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхами. Менi довелося трохи зiгнутись, я схопився лiвою рукою за перила, правою за груди. Треба ж було по застудi ще й почати курити, подумав я.
Дверi до кiмнати Романа Цюцюри були з фанери, їх так легко вибити, що замок навiть не ставили. Роман жив тут з iще трьома метробудiвцями, чоловiками вiд двадцяти до тридцяти рокiв, якi терпiли мене, що спав на пiдлозi мiж їхнiми пружинними металевими лiжками. Двоє тримали цiннi речi в невеликих металевих сейфах, грубо присобачених до лiжок. Роман i ще один метробудiвець узагалi не заморочувалися проблемою крадiжок, тiльки не лишали в кiмнатi документи та грошi. Я майже не розмовляв анi з метробудiвцями, анi з Романом Цюцюрою, й вiд цього почувався тут iще незатишнiше. Роман був небалакучий, хоч i усмiхався менi при зустрiчi, а метробудiвцiв моя присутнiсть дратувала, проте вони поважали Романа.
Я штовхнув незамкненi фанернi дверi. На широкому бiлому пiдвiконнi сидiла Умiда й читала електронну книжку.
– А, це ти, – пiдняла голову вона.
– Зараз поїм i пiду, – буркнув я.
– Думала, Ромка. Вiн обiцяв ранiше прийти.
Чотири пружинних лiжка стояли по кутках кiмнати. Мiж двома лiжками лiворуч стояв стiл, завалений целофановими пакетами з рештками їжi на липкiй, укритiй крихтами полiетиленовiй скатертинi. Мiж лiжками праворуч приткнувся холодильник, обклеєний фотографiями напiвоголених жiнок. Як-не-як – тут жили чотири мужика. Тепер п'ять.
Я почав розкривати Романовi пакети. Взагалi я збирався з годинку полежати й вiдпочити вiд ходiння в пошуках роботи, поки не прийшли метробудiвцi. Тепер це вiдпадало.
– Як ти, освоївся в ред-зонi? – зi спокiйною усмiшкою запитала з пiдвiконня Умiда.
– Так собi.
Не буду ж я скаржитися.
Менi хотілося пiдiйти до Умiди й обiйняти її. Я дiстав з кулька хлiб i вiдрiзав шматок, дiстав з холодильника масло.
– Як ви тут шукаєте роботу? – запитав я.
– Переважно по знайомству, – сказала вона.
– А.
Ми помовчали.
У зеленiй зонi я шукав би роботу через мережу, писав би CV, проходив тестування. Тут я ходив по вулицях i читав паперовi оголошення на стовпах. Оголошення часом висiли в кiлька шарiв, i коли я дзвонив зi свого нового неприв'язаного до ай-дi гаджета, купленого на грошi Романа Цюцюри – то або оголошення виявлялося застарiлим, або я приходив i менi казали, що я не пiдходжу. «Га-га, глiнг вiн знає! – знущально розреготався менi в очi один товстий вусатий дядько на базарi. – То йди викладай в iнститутi благородних дiвиць! Тут iноземних туристiв немає. Менi треба мiшки тягати». Вiн оглянув мене i дiйшов висновку, що я мiшки тягати не квалiфiкований. Можливо, тому, що я саме недоречно розкашлявся.
– Я ж пiти на офiцiйну роботу не можу – документiв немає, – сказав я Умiдi. – А на базари та в магазини мене не беруть.
– Та правильно. Не довiряють, раптом обкрадеш. На таку роботу переважно своїх беруть.
– А.
Ми помовчали вдвох.
Вона дивилася на мене з пiдвiконня. Потiм схилила голову над книжкою. Знадвору на смагляве обличчя Умiди падало сонячне промiння, один пучок променiв проходив повз неї в кiмнату й висвiтлював стовпчик пилинок.
– Я потiм про тебе думав, – нарештi сказав я. Мiй голос прозвучав хрипко. Я уявив зелений клубок, що ворушиться пiд сiрою тканиною сорочки.
Умiда пiдняла на мене погляд i нiчого не сказала.
– Тодi, пiсля вибуху на Контрактовiй, – продовжив я. – Чи тебе не зачепило. Я злякався.
– А, ти про це, – засмiялась Умiда. Менi здалося, з полегшенням. – Я ж там не просто так була.
– У сенсi?
– Ну, – вона подивилася менi в очi, – я трохи причетна до того вибуху.
Ми обоє помовчали.
Я не знав, що їй на це сказати.
Менi згадалось, якою я побачив її тодi в пiвтемрявi на сходах неподалiк бiлих колон. Тендiтна, маленька, вона обiймала себе за плечi i дивилась у бiк роздiльної стiни, яку через п'ятнадцять хвилин пiдiрвали.
Тепер Умiда спустила ноги з пiдвiконня й сiла обличчям до мене, пiдклавши долонi пiд себе. Мабуть, вона зреагувала на вираз мого обличчя:
– Ну, причетна дотично. Я радила, де пiдривати.
– Але ж це тероризм, – бовкнув я.
– Ох, якi ж ви, жирiки, часом зомбованi, – зiтхнула вона. – Якщо вже за вашою термiнологiєю, то це – пограбування.
Ну, зовсiм iнша справа, подумав я. Але промовчав.
Умiда розповiла деякi деталi. Вона мала вiзу в зелену зону i працювала прибиральницею в рiзних офiсах. З того й жила. Та часом, буваючи по всiй GEE-17, дiзнавалася – навмисне чи й випадково – про розташування запасiв лiкiв. Вона прибирала тi офiси, куди пошле клiнiнгова компанiя. Й нiхто на неї не звертав уваги, а Умiда користувалася цiєю непомiтнiстю соцiального «нiщо»:
– Добре бути прибиральницею, – усмiхнулась вона, розповiдаючи про це. – Хто запам'ятовує прибиральниць?
Вона хитро примружилась, дивлячись на мене, i я опустив очi, згадавши, як сам не впiзнав її спершу, коли пiдсiв на сходах Гостинного двору.
Дiзнавшись про розташування партiї лiкiв, Умiда повiдомляла про це вiдповiдним людям у червонiй зонi.
– Ромцi, коли на те пiшло, – сказала вона.
– Он як.
– А ти думаєш, я чого сюди ходжу?
Я почув, як моє серце загупало у вухах. Звiсно ж, я не питав у Романа про їхнi стосунки. I зараз теж не наважувався запитати, чи тiльки через справи вона сюди ходить.
– А не стрьомно це розповiдати?
– Тобi? – вона засмiялася.
– Хiба тут нема камер стеження?
– У цiй кiмнатi точно нема, Ромка заглушку поставив. I то – в рамках параноїдальної програми.
А взагалi, казала Умiда, вона постiйно живе з думкою, що рано чи пiзно її викриють. I нiколи не передбачиш, на чому впiймаєшся. Програми стеження є скрiзь, проте не завжди можна скористатися їх даними по повнiй. Наприклад, зараз система стеження точно знає, що я в цьому гуртожитку – адже я проходив сканер на входi. Але що з того? Якби бляки й узялися шукати конкретно мене – комп'ютер видав би їм списком усi мiсця, де я засвiтився останнiм часом, але вийти i вiдкрито взяти чи потай викрасти мене в червонiй зонi – ледь не вiйськова операцiя. Комерцiйно невигiдно.
– Але, звичайно, здоровий глузд не завадить, – сказала Умiда. – Розповiдати лiвим людям не слiд.
Значить, я для неї не лiва людина, подумав я.
– У зеленiй зонi всi в панiцi вiд банд, якi пiдривають роздiльнi стiни, – сказав я Умiдi.
– Я в курсi, – усмiхнулась вона. – Тiльки бляки кажуть, що стiни пiдривають, щоб орда з червоної зони ринула в зелену. I як вони мужньо вiдбиваються.
– Нагнiтають, є таке, – усмiхнувся я. – А що було на Контрактовiй? – я хотiв перевiрити свiй здогад. – Iзонiазид?
– Не тiльки, але зокрема й вiн, – Умiда пiдняла брови. – Рiзнi лiки вiд туберкульозу. А ти звiдки знаєш?
– Валера Цюцюра розповiв. Батько Романа. Коли пiдвозив мене.
Умiда кивнула.
Партiю лiкiв вiд туберкульозу, за словами Умiди, завезли до приватної клiнiки на Контрактовiй площi, саме бiля стiни. Клiнiка розташована навпроти Гостинного двору, де ми з Умiдою сидiли, – у вiдновленiй старовиннiй будiвлi на мiсцi колишнього унiверситету, що збанкрутував у конкурентнiй боротьбi пiсля приватизацiї вищої освiти.