– Зараз! – крикнула Умiда.
Повз нас проторохтiв порожнiй тягач, вона схопила мене за лiву руку й потягла. У мене солодко защемiло в животi, я перебирав ватяними ногами.
Коли ми перебiгли, Умiда одразу вiдпустила мене, а я йшов i намагався нi до чого не торкнутися лiвою рукою, щоб довше збереглося вiдчуття її маленької долонi й тонких пальцiв.
По той бiк стояли в черзi люди, якi проходили через КПП пiшки. Пiшоходи заходили по одному в розсувнi непрозорi дверi. Вони чекали перед дверима не в одну лiнiю, а видовженим натовпом, щiльно один до одного, так нiби ближча вiдстань до розсувних дверей наближувала час, коли вони нарештi їх проминуть. Ми проштовхалися між людьми, якi з тихим бурчанням розступилися для нас, пiдозрюючи, що ми можемо влiзти в чергу.
– Вiза мiж секторами червоної зони не потрiбна, це тобi не в зелену зону з червоної потрапити, – сказала Умiда, коли ми пройшли. – Тут у багатьох навiть ай-дi немає, бо їх дорого виробити, а якщо не робиш вiзу в зелену зону, то в червонiй, раптом що, можна й без документiв прожити. Як ти. Та й КПП можна пройти без ай-дi. Твiй документ – рогiвка ока й вiдбитки пальцiв. Тому в принципi ти теж мiг би потрапити в iнший сектор.
– Якби не одне але, – сказав я.
– Так, якби не одне але.
– До речi, вiн живий.
– Живий?
– Той бляк. Я його не вбив.
Умiда мовчки глянула на мене.
– Менi брат написав.
– Це ж добре.
Вона усмiхнулась.
– Тепер я можу розповiсти, – сказав я. – Хочеш?
Умiда ледь кивнула.
– По-дебiльному вийшло. Ми з батьком iшли пiзно ввечерi, на площi бабуся продавала котики. Ну, вербовi гiлочки. Це була Вербна недiля. Мабуть, у бабусі закiнчилася вiза чи що, словом, на неї налетiв той блеквотер. А мiй батько, вiн завжди мене вчив, що найбiльше мудацтво, яке може зробити чоловiк – це вдарити жiнку. Не знаю, звiдки це в нього, але вiн постiйно повторював це нам iз братом у дитинствi. А тепер бляк штовхнув бабусю, i я побачив, що батько справдi в це вiрить. Вiн вискочив наперед i стрибнув мiж нею i бляком, вони щось кричали один одному, а я вже бiг туди ж, аби нас було двоє проти блеквотера, i тут бляк замахнувся, типу вдарити тата шокером, я схопив залiзну хрiнь з купи будiвельного мотлоху, треба ж було, щоб то виявилась арматурина, ну й тицьнув бляка куди бачив. Влучив якраз мiж бронею на грудях i заборолом шолома, десь по шиї, пiшла кров, вiн упав, а ми втекли.
Умiда мовчала, ми повiльно йшли поруч.
Перед моїми очима постала мокра вiд холодного нудного дощу чорна брукiвка Старобульварного узвозу, якою вона була того вечора. Було темно, ми з батьком верталися в бік дому. Пiднялися на Турецький мiст iз каньйону й далi, тяжко дихаючи, сунули вгору на площу Вiрменський ринок. Узвiз загинався лiворуч, i вздовж тротуару по лiвому боцi йшла висока кам'яна стiна, вкрита вічнозеленим плющем, тож площу не вiдразу побачиш. Та ще й темно.
Я тодi вiд холоду давно хотiв у туалет, i тому з силою тупав ногами на ходу, дивлячись, куди би краще вiдiйти в тiнь.
Далi все пiшло швидше, нiж я встигав думати. Повернувши за вигин вулицi, я побачив двi постатi. Маленька худа бабуся згиналася над плетеним кошиком, прикриваючи руками гiлочки, над нею стояв масивний чоловiк у чорнiй формi, й цiєї митi вiн штовхнув її, здається, не сильно, але мiй батько стрибнув до них. Я на той час уже притримував себе рукою між ногами, так хотiв у туалет, батько викрикував матюки, блеквотер кричав на нього, вони не штовхалися, просто стояли й кричали один одному в обличчя, крiзь забороло блякiвського чорного шолома, бабуся позад батька збирала похапцем гiлочки, й тут на слово «фашист» блеквотер пiдняв шокер, а я просто хотiв, щоб усе скiнчилося чимшвидше, дуже хотiв в туалет, а найшвидше було розштовхнути їх в рiзнi боки, потiм розберуться, я схопив у темрявi що бачив, хто ж знав, що у блякiв така недосконала броня. Було так темно.
Умiда сказала щось, я не розчув i примружився вiд сонця, коли повернувся до неї.
– Кажу, добре, що вiн живий. Повернешся в зелену зону.
– Ага, вже, – хмикнув я. – Все одно я напав на блеквотера при виконаннi. Вони кажуть, ми мали доповiсти про зловживання, але не втручатись.
– Умгу, класно влаштовано, – сказала Умiда. – Якщо ти нападаєш на бляка – ти нападаєш на весь устрiй. А якщо бляк нападає на тебе – нападає не устрiй, а окреме зловживання.
Я подивився праворуч i вгору, ми досi йшли повз бетонно-сiру секторальну стiну, й по її верху за рiжучою стрiчкою ходили двоє блякiв з автоматами. Чорнi фiгури чiтко вирiзнялися на тлi синьо-сiрого безхмарного неба, затягнутого iмлою смогу.
– I це при тому, що вони вважаються приватними пiдрядниками, – сказала Умiда й засмiялася рiзким неприємним смiхом. – Раптом що, то вибачайте, винного звiльнено. Можемо навiть з iншою фiрмою укласти договiр. А менеджмент усе одно нi за що не вiдповiдає. Блiн, – Умiда махнула рукою в бiк стiни, – i вони вiдгородили нас iще й за нашi грошi. Оце й усе, на що йдуть податки. Замiсть шкiл, чи лiкарень, чи пенсiй – блеквотери, стiни й D-зони.
– Хiба в червонiй зонi платять податки?
– Та їх просто закладають у цiни на все, що ми купуємо, i зрештою всi потоки сходяться на кiлькасот концернiв iз зеленої зони.
– Ти де цього набралася? – розсмiявся я.
– Проста арниця, так? – огризнулась Умiда.
Вона зупинилась i знизу вгору дивилась на мене, стиснувши зуби. Я теж мусив зупинитись i часто клiпав, дивлячись їй в очi.
– Вибач, просто…
– Але, мабуть, так, вiд Ромки Цюцюри, звичайно, – вже спокiйнiше сказала вона, замислившись. – А той вiд свого батька. Та й вiд мого батька, вони з Валерiєм, татом Ромки, давнi друзi.
– У вас там цiла велика родина, – я розвiв руками.
Умiда засмiялась:
– А iнакше в червонiй зонi й не виживеш.
Я закусив верхню губу, й вона похапцем додала:
– Схоже, тепер i ти в цiй родинi.
– Живу на шиї Романа, роботу – й ту вiн менi знайшов.
– Це ж нормально, – сказала Умiда.
Ще й закохуюсь у його дiвчину, подумав я. Ми так i стояли одне навпроти одного, вона маленька, дивлячись угору, я – дивлячись униз. Повз мене по вузькому узбiччю мiж дорогою й будинком просунулась дебела тiтка середнього вiку, вона щось пробурчала i по дотичнiй штовхнула мене пiтним тiлом, я заточився в бiк Умiди, але втримався, не притулився до неї. Тільки затамував подих на видиху.
– Ходiмо далi? – сказала Умiда. I після паузи: – Але добре, що ти не вбив того бляка. До речi, я тобi все одно довiряю, – зi смiхом сказала вона.
Щоб не дивитися весь час на неї, я перевiв погляд на дев'ятиповерхiвку попереду. Ще один багатоповерховий слам. У половинi вiкон вибитi шибки, над кiлькома порожнiми отворами на сьомому поверсi йшла вгору по бетоннiй стiнi чорна пляма сажi вiд давньої пожежi, з кiлькох iнших вiкон звисали тонкi матраци, вивiшенi на сонце.
– Ти питав, чого я працюю на драг-трафiкантiв, якi крадуть лiки, – озвалась Умiда. – Чи тiльки через грошi. Розповiсти?
Я кивнув.
– Давай присядемо десь.
Вона показала пiд стiну дев'ятиповерхiвки з сонячного боку, будинок стояв на кiлька метрiв далi за iншi вiд дороги, можна було сiсти й не займати прохiд. Ми взяли з купи будiвельного сміття два невеликi шматки гiпсокартону, пiдклали їх пiд себе й сiли, притулившись до стiни. Я вiдчув спиною, що бетон iще не прогрiвся, стiна була холодна, зате сонце пригрiвало нашi ноги, плечi та голови. Перед нами їздили машини та ходили люди, за дорогою була секторальна стiна, на якiй звiдси не було видно блякiв. Праворуч у двадцяти метрах стояв у нiшi замкнений на замок смiттєвий бак, смiття лежало купою навколо баку, й у тiй купi чоловiк і жiнка копирсалися дротяними тонкими кочергами з гачками на кiнцях.
Умiда обiйняла себе за колiна й дивилася перед собою. Я сiв так само, але дивився на неї.