– Моя, – вона захрипла, довелося прокашлятись, – моя мама померла вiд туберкульозу.
У мене мороз пiшов поза шкiрою. Я вiдсунувся вiд холодної стiни, мiцнiше обiйнявши себе за колiна.
– Я тодi пiдлiтком була, – Умiда, сидячи на землi спиною до стiни, втупилась поглядом поперед себе, її обличчя занiмiло, вона говорила без жодної iнтонацiї. – Спочатку, коли ми дiзналися, мама з татом не дуже злякались. Туберкульоз вилiковний. Вже й тодi, десять рокiв тому, лiкуватися треба було за грошi. Хочеш жити – вмiй крутитись. Пiсля того, як обов'язкове лiкування тюбика скасували, хворих стало набагато бiльше. В усiх знайомих хтось у сiм'ї та й хворiв. Ну, ми не були такi аж бiднi. Все-таки i мама, й тато доти працювали. Почали шукати – знайшли три види таблеток, якi могли собi дозволити. Iзонiазид, рифампiцин i ще якийсь, стрептомiцин чи що, не дуже добрий, в нашiй зонi майже всi палички резистентнi до нього. Взагалi треба пити одночасно чотири види лiкiв, краще п'ять. Сам по собi iзонiазид, який оце зараз нашi вкрали з зеленої зони – вiн годиться хiба для профiлактики. Я його й сама пила. Кiлька разiв, щоразу по дев'ять мiсяцiв. Щоб не захворiти. Тато розповiдав потiм, що вони з мамою вагалися, чи варто мамi пити лише три види таблеток, ну але решта були нам не по кишенi, мама почала пити тi, що були. Вже як є.
Умiда відвернула голову у протилежний вiд мене бiк.
– Може, все було би добре. Мама через мiсяць перестала кашляти. Ми з татом пили для профiлактики. Але саме тодi ввели новi патенти на старi препарати. I остаточно зняли регулювання цiн на лiки, бо ж це суперечить свободi пiдприємництва. Ну, цiни зразу стрибнули в кiлька разiв. Батько рипнувся туди, сюди – позичати грошi. Великої суми нi у кого так зразу не виявилось. Ну, трохи позичив. Ще на мiсяць докупив. Далi батьки зрозумiли, що не тягнуть. Мама перестала пити лiки.
Я дивився повз Умiду i мовчав.
– Нiчого. Натужились, за якийсь рiк або пiвтора пiдзбирали грошей, допозичили й накупили лiкiв за новими цiнами. Мама знов починала покашлювати. Влiзли в борги, щоб купити тепер одразу на весь курс, на шiсть мiсяцiв. Але цi таблетки вже не дiяли. Отак. Не треба було припиняти лiкування першого разу. Ну, а на препарати другої лiнiї, вiд резистентного туберкульозу, ми не мали де позичати. Вони ще дорожчi. Мама пiсля того прожила п'ять рокiв. Ми вiддавали борги.
Умiда мовчала кiлька хвилин, сидячи на шматку гiпсокартону пiд стiною будинку й обiйнявши себе за колiна. Вона зiщулилась, вiдвернувши обличчя вiд мене. Щоб не дивитися на неї, бо це було тяжко, я бездумно спостерiгав за чоловiком i жiнкою бiля купи смiття.
Обом було вiд тридцяти до п'ятдесяти, важко визначити точнiше. Вiн був у зношених кросiвках, потертих свiтлих джинсах i темнiй джинсовiй куртцi, з видовженим неголеним обличчям, ледь пiдпухлим у нижнiй частинi. Русяве волосся без сивини стирчало вусебiч. Вiн мав певний шарм. Вона – в довгiй до п'ят темно-фiолетовiй спiдницi та коричневiй куртцi зi штучної шкiри, в розтоптаних туфлях, iз брудним волоссям. Близько року тому жiнка пофарбувалася пiд блондинку, тепер бiля корiння вiдросло на п'ядь волосся темно-каштанового кольору з пасмами сивини. Обличчя запухло помiтнiше, нiж у чоловiка. У жiнок завжди помітніше.
– Бля! – вигукнула жiнка, коли пластикова пляшка, по якiй вона вдарила п'ятою, вислизнула з-пiд ноги.
Жiнка пiдiйшла до пляшки, пiдсунула її носаком туфлi i ще раз iз силою наступила. Пляшка стиснулась, i жiнка пiдiбрала її й кинула на вiзок.
хнiй саморобний вiзок на чотирьох колесах вiд дитячих велосипедiв мав зверху клітку, роздiлену на двi частини. Передню заповнював сплющений пластик, у заднiй лежав металобрухт. Ззаду та з бокiв чоловік із жінкою примотували дротом шматки пакувального картону й пiнопласту.
Оце й був увесь ресайклинг червоної зони. Такi люди здавали вторсировину за копiйки дрiбним пiдприємцям. Я знав вiд Романа Цюцюри, що на промисловому рiвнi вiдходи нiхто не переробляє. Метробуд, один iз фактичних монополiстiв, звалював тверде смiття тут-таки в межах REE-17. Рiдке й напiврiдке скидав у рiчку. Благо, повновода рiчка могла знести все, не забиваючись. Коли вiдходи почали вивозити приватнi фiрми, в умовах ринкової конкуренцiї вижили тi, хто робив це найдешевше. А найдешевше вивозили тi, хто викидав найближче. Найближче виявилось у рiчку. Власники компанiї живуть вище за течiєю, в зеленiй зонi. Зелена зона нижче за течiєю пробувала судитись, але не могла довести, що сморiд – через якусь конкретну компанiю.
Тепер біля кожного багатоквартирного будинку свої, замкненi на замок, смiттєвi баки. Ключi треба брати у мешканцiв нижнiх поверхiв. За вивезення кожного бака – окрема платня. Вiд публічних смiтникiв давно вiдмовилися, бо на них вiдразу зносив смiття весь квартал, i на мiсцi маленької урни утворювалось велетенське звалище. Хто мав платити за його вивезення?
Живучи в зеленiй зонi, я не раз дивився передачi про низьку екологiчну свiдомiсть у червоних зонах. Що ж, з'ясувалося, це правда: найбiднiшi вiдмовляються платити за вивезення смiття, вони просто скидають його на вулицях бiля чужих замкнених смiттєвих бакiв. Отакi несвiдомi арники. Метробуд неоплачене смiття, звiсно, вiдмовляється забирати. Так воно i лежить. Це викликає постiйнi сварки. Одного разу я чув, як лiтня жiнка на весь квартал верещала на двох чоловiкiв, застукавши їх за скиданням смiття бiля бака. У кожного було по два синтетичних бiлих мiшка. Вони все одно скинули мiшки бiля бака i втекли.
Проте звалища на вулицях допомагають прожити таким людям, як цi двоє, що длубаються у смiттi дротяними кочергами з гачками на кiнцях. Роман Цюцюра казав, що на звалищах Метробуду теж повно народу, люди ще й платять за вхiд. Я згадав, як, живучи в зеленiй зонi, дивився передачу про дрiбних приватних пiдприємцiв – так їх називав диктор – та про iсторiї їхнього Успiху. Показували усмiхненого чорношкiрого чоловiка рокiв сорока в байковiй картатiй сорочцi. Цей чоловiк, десь у центральнiй Африцi, кiлька рокiв длубався у смiттi на звалищi, шукаючи вторсировину. Нинi вiн досяг Успiху – i тепер продає фломастери, перекиднi календарi та ручнi лiхтарики в центральноафриканських маршрутках. Камера зайшла за пiдприємцем у переповнений автобус, i коли чоловiк почав скоромовку «шановнi-пасажири-до-вашої-уваги-пропоную», пасажири вiдверталися до вiкон чи то вiд нього, чи то вiд об'єктива камери.
Жiнка i чоловiк, що порпалися поряд iз баком неподалiк вiд нас з Умiдою, викопали з купи смiття пачку старих паперових газет.
– Ги! – жiнка нахилилась, розрiзала бiлий синтетичний шнурок, що оперiзував пачку, i стала гортати газети.
Чоловiк полiз iз дротяною кочергою назад на смiттєву купу.
– Позивачка заявляє, що квартиру отримала у спадок вiд бабусi, – почала читати вголос жiнка.
Чоловiк обернувся, вони з жiнкою зустрiлися поглядом, усмiхнулись одне одному, й вона продовжила читати:
– Вiдповiдач оселився з нею близько двох рокiв тому. Позивачка стверджує, що у шлюбi вони не перебували.
Чоловiк продовжував тихо порпатись у смiттi, дослухаючись до голосу жiнки. Голос був сиплий, але в ньому звучала нiжнiсть. Жiнка пiдняла брови й зачитала голоснiше, з притиском:
– Вiдповiдач зловживав спиртними напоями!
Чоловiк i жiнка подивились одне одному в очi й захихотiли. Вiдчувалося, що вони добре одне одного розумiють. Мiж ними iснувало справжнє тепло. Я позаздрив такiй сiмейнiй iдилiї.
– Вiдповiдач приводив до квартири позивачки їхнiх знайомих для спiльного… – жiнка продовжувала читати старовинну драму.
Через кiлька хвилин пара зiбрала все, що знайшла, у вiзок iз клiткою, чоловiк впрiгся у лямки спереду й потягнув, жiнка пiдштовхувала вiзок обома руками ззаду. Вони менi подобались, але, проходячи поруч, чоловiк ковзнув поглядом по нас з Умiдою, зупинив погляд на нiй, перевiв на мене й перестав тягнути. Вiн сплюнув на землю перед собою.
– Знайшов собi, – пробурмотiв чоловiк, дивлячись менi в обличчя. Вiн кривився.
Я не одразу зрозумiв. Умiда торкнулася мого лiктя.
– Ходiмо звiдси, – тихо сказала вона.