– Sh-sh-shit! – зашипiв мiстер Ворнер.
Вiн влучив м'ячиком у пляму моєї напiвзагуслої кровi на пiдлозi камери, м'ячик вiдскочив йому в руку, й тепер вiн дивиться на свою долоню з огидою.
– Окей, – сказав вiн, не пiднявши погляд на мене, – тобi дадуть можливiсть працювати. Тепер ти наш asset. Цінність.
Мiстер Ворнер пошукав поглядом, об що витерти руку, не знайшов, розвернувся й вийшов iз камери.
Того разу в батька не знайшлося жарту. Вiн узяв мене пiд руку й мовчки, з силою потягнув у темряву бiчної вулички.
Я послизнувся на мокрiй брукiвцi, але батько мiцно схопив мене за бiцепс i не дав упасти. Боляче. Я вiдчув кожен батькiв палець окремо, з такою силою вiн тиснув.
Здається, то була Госпiтальна, бо пам'ятаю, що ми пiшли з площi Вiрменський Ринок донизу. В каньйон. Забудову в центрi Кей-Пi Сiтi для туристiв залишили середньовiчну, тож вулички вузькi та кривi. У темрявi, на мокрому камiннi стiн i чорнiй брукiвцi вiдблискувало тьмяно-жовте свiтло лiхтарiв. Лiхтарi свiтили слабко, їх було мало, деякi розбитi. Туристам розповiдали, нiбито це червона зона. Звiсно, це була зелена зона, замаскована пiд червону з комерцiйною метою. Й вона перебувала пiд потужною охороною блеквотерiв – найманцiв iз приватних корпорацiй, якi поєднують функцiї армiї та полiцiї. Нiхто й не згадував, чому блеквотери так називалися. Iм'я стало дженериком.
Батько тодi не втратив голову. Вiн розумiв, що швидка допомога приїде по блеквотера вiд Новопланiвського мосту – тому повiв мене вниз, у каньйон.
Я жодного разу не озирнувся. Ступор, жодних думок. Пам'ятаю лише кам'янi стiни, чорну дорогу, а потiм рипiння гравiю пiд ногами, внизу в каньйонi. Дощ припинив накрапати.
Лише ввiйшовши в ритм ходи, я вiдчув, як сильно тремтить батькова рука, якою вiн мене стискає за праве плече. Його трусило.
Я усвiдомив, що в лiвiй руцi досi тримаю той металевий прут, i вiдкинув його в траву. Не хотiв дивитися, чи є на його кiнцi кров. Дорога внизу каньйону була ґрунтова, будинки по вулицi Руськiй давно покинутi. Посилювало iлюзiю червоної зони для тих, хто там не бував.
– А де бабуся? – запитав я.
– Що? А. Пiшла.
– Її знайдуть.
– Оштрафують за недозволену торгiвлю i все. Вона бiльше нiчого не зробила.
I аж тепер моє онiмiння змило. Я вiдчув, як тремтить нижня губа:
– Я не хотiв. Тату. Так тупо, тату. Я просто хотiв у туалет. Просто щоб швидше. Я не хотiв, – мiй голос зiрвався.
Я притулив лiву руку до голови, вiдчув шкiрою лоба шорсткiсть i подивився на долоню. На нiй була iржа вiд тiєї залiзної арматурини.
– Тихо, тихо. Я знаю, – ми зупинились, i батько обiйняв мене.
Його голос, коли вiн казав оце «тихо, тихо», зривався. Вiн притулився щокою до мого плеча, я подивився зверху на стрижене «їжачком» сиве волосся. Я нiколи не бачив, щоб батько плакав. Навiть коли Пола, мого старшого брата, забирали до психушки.
– Ну, ходiмо, ходiмо, – сказав батько. – Треба йти.
– Я просто хотiв у туалет, – повторив я.
Тепер, коли я про це згадав, захотiлося знов, i я сходив пiд дерев'яний паркан покинутої хатини. Довелося витерти лiву долоню вiд iржi об шершаву штанину джинсiв. У просвіті мiж хмар з'явився майже повний мiсяць. Стара вишня без листя вiдкидала на стiну порожнього будинку павутиння тiнi. Вiкна без шибок чорнiли на жовто-сiрому тлi стiни. Було холодно. Навiть як на початок квiтня. Вербна недiля, дев'яте число. Якби не ця Вербна недiля – не було б i бабусi, й решти. Ну що вона там робила о десятiй вечора? Яка верба, якi котики?
– Куди? – я витер руки ззаду об джинси. – Куди йти? – почув, що нию, але вже не мiг змiнити тон. – Вони знають, хто ми, й зараз прийдуть додому. А як не знають, то вранцi подивляться записи камер стеження. Коли той блеквотер не повернеться зi змiни.
– Нi, Тонi. Не додому, – батько говорив так тихо, що я замовк i в мiсячному свiтлi спробував читати по губах. – До стiни.
– Навiщо?
– В червону зону. Там тебе не шукатимуть.
– Мене? – я знову вiдчув холод, згорбився й обiйняв себе за плечi. – А ти?
– Антончику, – тато опустив голову. – Мама не переживе, якщо ми обоє зникнемо. У неї й так буде iнфаркт, якщо блеквотери прийдуть швидше, нiж я поясню їй, що сталося.
– Мене? В червонiй зонi? – я уявив дванадцятиметрову стiну, якою бачив її з боку зеленої зони. Сiрий бетон, кiльця металевої рiжучої стрiчки по верху, будки з озброєними блеквотерами.
– Я знаю, Тонi, я знаю, – батько говорив швидко i пошепки, не дивлячись менi в очi. – Але я тут потрiбний. У мене бiльше шансiв, я ж тiльки свiдок. I зможу тебе витягти. Ми знайдемо доброго адвоката.
Вiн знов узяв мене пiд руку i м'яко потягнув вулицею. Пiд ногами шарудiв гравiй.
У дитинствi ми, мiсцевi хлопцi, стiбалися з туристiв, якi приїздили до Кей-Пi Сiтi, сприймаючи легенду про мiсто в червонiй зонi за чисту монету. Тодi фiзичної розподiльчої стiни в мiстi не було – лише структурна, як i пiвстолiття тому: the poor stay poor, the rich get richer. Туристи в Кей-Пi нагадували малолiток, якi прийшли у вiдомий гей-клуб подивитися, як виглядають геї, i от малолiтки витрiщаються однi на одних i кожен думає, що всi навколо – геї. Кей-Пi було заповнене перевдягненими жирiками. Часом ми, що тут виросли, влаштовували для них сценки. Звичайно, не розповiдали правду. Нашi батьки втратили б роботу, якби туристи перестали їздити до мiста Кей-Пi. Мiй тато, наприклад, втратив би свою кафешку, стилiзовану пiд портову випивайку, хоча порту в мiстi серед континентальної плити нiколи не було. Зате туристи водилися вiддавна, ще й до того, як мiсцевий гурт ZiQ скоротив назву мiста до двох лiтер, i скорочення прижилося.
З туристiв я смiявся, але у справжнiй червонiй зонi теж нiколи не був. Зараз батько тягнув мене туди. I я, хоч не хотiв цього визнати, розумiв, що вибору нема. Й вiд цього ставало ще холоднiше. Я знав, що там навiть нема блеквотерiв. Хаос, право сили, жодного закону й порядку. Звiсно, як i всi, я блеквотерiв ненавидiв. Але уявляв собi життя без них – i хололо в животi.
– А чо' ти думаєш, що в ред-зонi мене не шукатимуть?
– Дорого. Дорожче за життя того блеквотера.
Я не мав що на те вiдповiсти.
– Куди ми йдемо?
– До пiвнiчного КПП. Поїдеш у REE-17. Вона найбiльша, там найлегше протягти.
– Ти знаєш?
– Чув.
Я промовчав.
А я ж донедавна працював у GEE-17. Це сiмнадцята зелена зона у схiднiй Європi, Green Eastern Europe-17. Колишнiй центр колишньої столицi, плюс житловi зеленi зони по околицях, за окремими стiнами й пiд охороною блеквотерiв. Умгу, цiкаво буде повернутись у сiмнадцятку, але червону. Red Eastern Europe, REE-17. Обов'язково пiду як турист, подивлюся на ту саму стiну з iншого боку. Я скривив рота у подобi посмiшки. Колись читав, що сарказм – захисна реакцiя, коли для гумору бракує доброти, а для iронiї – настрою.
Схоже, батько гарячково думав вiд тiєї митi, як я вдарив блеквотера:
– Йдемо повiльно. Спробуємо перетнути вулицю Корiатовичiв, коли мiсяць сховається за хмарами. Якщо треба – почекаємо. Не панiкуємо. Думаю, вони не дивляться вiдео постiйно. Тiльки коли блеквотер не вийде на зв'язок – вiдстежать його за чiпом до кiнця. Тодi ж вiдстежать i нас – але це може бути аж пiд ранок. Не поспiшаємо.
– А коли вийду за КПП, то що?
Батько говорив уже по-дiловому:
– Скидаєш усi гаджети, всi до єдиного. Точно пригадай, щоб усi. А я дзвоню й викликаю тому блеквотеру швидку допомогу. Це буде на нашу користь у судi. Ти не переживай, – сказав вiн м'якше. – Ми тебе витягнемо. Вiзьмемо адвоката…
– За якi?..
– Знайдемо, – вiдрiзав батько. – Всi шанси нашi. Я його не бив. Вiн перший ударив спершу ту бабу з вербою, потiм мене. Ти захищав мене, родича. На камерах стеження все буде видно. Нас виправдають. Тебе. Ти тiльки не бiйся. I протягни. Три чвертi людства – чи скiльки там? – живуть у червоних зонах. I нiчого.