Ми швидко пiднялись i пiшли вперед, обiйшовши пару з вiзком.
– Вали, вали! Назад у Чуркестан, – гукнув нам услiд чоловiк.
– Не треба, – притримала мене за лiкоть Умiда, коли я почав обертатися, – пiшли вперед.
Я вiдчував, що мої щоки гарячi аж попiд очима, а вуха почали свербiти.
– От мудак, – я стиснув кулаки.
– Забий. Не озирайся.
Тепер у мене по спині поповзли вниз холодні мурашки. Я став повільно вдихати, скільки влазило, й затримувати на дві секунди повітря у грудях, переповнених до тріску в ребрах. Допомогло.
– Та серйозно, – вона мимохiдь узяла мене за руку, й у животi в мене розтануло, й тепло потекло вгору, аж до горла, – якщо це тiльки слова, я навiть не зважаю.
– Бувають і не тільки слова?
– Зрiдка, – Умiда оглянула мене знизу вгору й раптом повеселiшала. – Я просто знаю заздалегiдь, коли бачу людину. Наприклад, якби я побачила незнайому людину в таких берцах, – вона тикнула пальцем на мої гiвнодави, – то зразу б напружилась.
Я подивився вниз i шарпнув ногою на ходу, так що трохи зашпортався. Умiда притримала мене легенькою рукою й засмiялася:
– Але потiм глянула б на обличчя – i розслабилась.
Я вiдчував, що мої щоки й вуха знову сверблять. Умiда вiдпустила мою руку.
– Їсти не хочеш? – запитала вона.
Я провiв рукою по животi. Тепер тепло зникло і я відчув, як живiт втягнувся і м'язи самостiйно напружуються, вiдволiкаючи на себе увагу від того, що відбувається глибше всередині. За останнi тижнi я помiтно схуд i звик бути постiйно напiвголодним. Менi це навiть почало подобатися. Здавалося, голодний я все вiдчуваю гострiше: звуки, кольори, запахи, текстуру речей на дотик. I на вигляд я собi, з запалими щоками, подобався бiльше.
Ми пiдiйшли до жовтого запилюженого кiоску з шаурмою. Торгував худий азiат iз жилавими передплiччями, вкритими тонким чорним волоссям. На ньому були целофанові рукавички.
– Я пригощаю, – сказала Умiда, i коли я почав протестувати: – Я ж сьогоднi тобi показую зону, це частина програми. Та й ти щойно знайшов роботу, мабуть, i грошей ще не дали. А я давно працюю, та ще й у зеленiй зонi.
Я непевно всмiхнувся у вiдповiдь i згадав свою колишню, Нiну, з зеленої зони, яка знайшла колись точку G за допомогою чоловiка з зеленої зони й переконувала мене, що жiнка має жити за рахунок чоловiка – бо у неї iншi завдання, казала моя колишня, такi як створювати вдома затишок i просто бути для чоловiка гарною. Я подумав, може, Умiда здається менi такою надзвичайною на контрастi з Нiною. Ми з Умiдою на ходу мовчки їли шаурму, зосереджено нахилившись корпусом уперед, щоб соус не капав на одяг. Вона перша закiнчила й витерла губи однією з серветок, що нам дав худий азiат у целофанових рукавичках.
– Оце ми пройшли вулицю Косiора, – сказала Умiда. – Зараз спустимося по Глибочицькiй, i я покажу тобi найшикарнiшi слами в цiй червонiй зонi. Вийде повноцiнна екскурсiя!
Вулиця Глибочицька виявилась яром, вона спускалася круто вниз, нiби висохла рiчка мiж крутих берегiв. На берегах не було постiйних багатоповерхових споруд, лише одноповерховi саморобнi слами з дощок, фанери й шиферу. По найнижчiй частинi мiж берегiв, там, де ходять люди, справдi текла невелика брудна рiчка вiд уранiшнього дощу, бо дренажнi стоки були давно i безнадiйно забитi. Вiд води несло затхлістю.
Вулиця була суцiльним прохiдним базаром, як у зеленiй зонi Андрiївський узвiз, але тут продавали не сувенiри й картини, а новий та вживаний одяг уперемiш iз продуктами, з пластиковими вiдрами та швабрами, напiвiржавим залiзяччям до автомашин та дешевими електронними гаджетами. До тих стiн фанерних сламiв, якi виходили в бiк вулицi, тулилися торговi намети з тканини та пластику. Ще один ряд наметiв iшов мiж прохiдною частиною вулицi для пiшоходiв та проїзною для машин. Авто їхали мiж рядами наметiв, та чи інша машина часом ставала, заторюючи рух, доки водiй купував щось iз намету, а в зад йому сигналили. Двiчi або тричi, поки ми спускалися, вулицею проїхав старовинний, кiнця двадцятого столiття червоно-жовтий трамвай. На цiй вулицi якимось дивом збереглися рейки й електролiнiя над ними. Можливо, саме через базар. Коли трамвай повiльно пiд'їжджав i дзеленчав, продавцi похапцем вiдсували краї наметiв якраз настiльки, щоб дати йому проїхати, а потiм зсували краї знов, i на колiї поновлювалася торгiвля.
Ми ступали по шару втоптаного смiття: кулькiв, паперу, розмоклого i знов висохлого картону, землi та глини. Смiття шарудiло пiд ногами, а навколо стояв гомiн базару. Я йшов i не розумiв, з чого живуть усi цi люди. За весь час, що я перебуваю у червонiй зонi, я бачив лиш торгiвлю, усi торгують одне з одним, чи працюють офiцiантами, як я, чи возять смiття, ремонтують машини, як Роман Цюцюра, чи їздять, як Валера, чи обслуговують зелену зону, як Умiда, а в зеленiй зонi працюють лише в офiсах, займаються бiзнесом, керують, обслуговують, розважають. Одні здають житло в оренду іншим; одні пишуть новини, інші прибирають їм офiси; одні продають іншим шаурму; одні приносять iншим горiлку та витирають столи; одні роблять іншим мiнети. В REE-17 я не бачив жодного виробництва речей або їжi, лише торгiвлю й послуги. Можливо, виробництво відбувається десь по пiдвалах? Може, в iнших червоних зонах – але з чого тодi живе ця?
– Дивися, Тонi, там – урочище Кожум'яки, – обiрвала мої роздуми Умiда. – Також вiдоме як Вознесенка.
– Твої найшикарнiшi слами?
Ми спустилися з Глибочицької на Подiл, лiворуч тягся базар, а попереду в урочищi стояли будинки у сiм-десять поверхiв.
– Справдi, шик! – задер голову я, коли ми пiдiйшли.
Навколо кожного будинка на пiвметра-метр вивищувалося всюдисуще смiття, вiльнi кiнцi кульочкiв метлялися на протягу, бо урочище скидалося на видовжену кишку. Зi смiття виростали пафоснi стiни, заляпанi слiдами позолоти й наполовину сколотими гiпсовими фiнтiфлюшками. Кожна будiвля мала як не колони у псевдоантичному стилi, то двох левiв бiля входу або мiнiмум карiатиди навколо вiкон i атлантiв пiд склобетонними балконами. Поруч я бачив сфiнксiв iз шерехатого каменю й металопластиковi блискучi вiкна. Будинок змагався з будинком своєю пишнiстю й несмаком водночас.
– Валера Цюцюра розповiдав, що це набудували для нуворишiв на початку столiття, – сказала Умiда. – А потiм… глянь, яка Фемiда пафосна над балконом, це моя улюблена, тут колись суддя жив… а потiм не встигли навiть до кiнця заселити, бо вдарила криза, за нею ще одна, а потiм стiну мiж червоною та зеленою зоною провели по верху Замкової гори – так легше охороняти.
Урочище Кожум'яки – як слiпа кишка, без наскрiзного проходу, зусiбiч оточене крутими пагорбами. Стiна i справдi йшла високо над нами. Це була не та, секторальна стiна, що роздiляє двi червонi зони, а бастiон фортецi – зеленої зони. Знизу я не бачив блеквотерiв, та з одного лиш вигляду стiни було зрозумiло, що її ретельно охороняють. Я подумав, що лише кiлька тижнiв тому йшов повз цю саму стiну з протилежного боку, спускаючись на Контрактову площу Андрiївським узвозом. Але тут, з боку червоної зони, не влаштовують на стiнi виставок картин i фотографiй. Тут вона утикана напiвiржавими вiд часу метровими шипами, мiж вiстрями яких висять мотки рiжучої стрiчки.До пишних будинкiв тулилися саморобнi прибудови, халупи розростались i вгору по схилу, але їхня лiнiя рiзко обривалася метрiв за двадцять вiд стiни.
– А що, пiд саму стiну будувати не можна? – запитав я Умiду.
– Нє-а. Типу, смуга зачистки. I заходити туди теж – не приведи боже. Май на увазi. Штраф – черга з автомату без попередження.
Я з сумнiвом вдивився в її обличчя:
– Розводиш?
– Та нi, – вона насупилась. – Мiсяцiв два тому дитину вбили. Що ти на мене так дивишся? Це бляки таке антитерористичне правило ввели.
Ми пробиралися мiж дощаних прибудов, що тулилися до колись шикарних будинкiв. Був один з перших теплих весняних днiв, бiльшiсть мешканцiв суперсламу вiдчинили навстiж вiкна, i з них лунали музика, дитячий галас, сварливе верещання, п'янi вигуки. Будинки нуворишiв по вiнця заповнили арники, й там, де колись жила сiм'я жирiкiв iз трьох чи п'яти осiб, тепер скупчувалось кiлькадесят арникiв.
– Тепер тут немає нi каналiзацiї, нi води, треба носити бутильовану з базару, – розповiдала Умiда. – I електрику не проведено. Стоять дизельнi генератори на дахах, i це мiж пагорбiв. Тому таке важке повiтря. Звiдси навiть Метробуд смiття не вивозить, бо неможливо проїхати вантажiвкою в цi нетрi. Люди самi виносять, що можуть, до виходу з урочища.