У дворику однiєї з прибудов плечиста i приземкувата, з широким тазом, майже квадратна жiнка рокiв шiстдесяти п'яти чи сiмдесяти розвiшувала дитячий одяг на мотузку, намотану на шиї двох невеличких карiатид. Жiнка була у в'язаній кофтi з довгим тонким ворсом, вiд чого в сонячному промiннi свiтилася, ніби мала нiмб навколо квадратного тулуба. З-пiд темно-коричневої спiдницi нижче колiн виднiли свiтло-коричневi грубі колготи, що сповзали на чоловiчi чорнi черевики. Ноги жiнки вiд вiку вигинались у колiнах назовнi. Губами вона затискала прищiпки, й крiзь них стара мугикала, раз по раз нахиляючись до тазика з одягом. Вона дiставала кожну сорочку чи штанцi окремо, стрiпувала їх i вiшала рiч на мотузку. Цiкаво, це одяг її онукiв? Чи вона заробляє пранням? Жiнка дiстала з рота останню прищiпку, й виявилося, що голос у неї молодий та чистий. Якби не дивитися, можна подумати, що спiває дiвчина, а не квадратна бабуся:
Мамо моя, ти вже стара,
А я весела, молода,
Я жити хочу, я люблю -
Мамо, не лай доню свою!
Голос пронизував наскрiзь, ніби пучок голок.
Жiнка працювала спиною до нас і нас не бачила.
Менi згадався популярний виконавець гангста-шансону, якого часто крутили в «Точцi G», нiчному клубi на Новобiличах. Гангста-шансоньє хрипко, зате гучно волав у динамiк. У вiдеоклiпi, що транслювали в залi, виконавець робив пафоснi жести руками з закiльцьованими пальцями на тлi стiни з написом-графiтi Get Rich Or Die Trying. На плечах татуювання тигра та дракона. Гангста-шансоньє виконував стару класику на кшталт «Голуби летят над нашей зоной» чи «Я раньше жил в трущобах городских» та новiшi пiснi про D-зони та суворе життя у сламах. Його слухали переважно в червонiй зонi, проте сам виконавець, якого я не ризикну назвати спiваком, народився, вирiс i робив кар'єру в зеленiй зоні, носив товстий золотий ланцюг на шиї й лiтав броньованим гелiкоптером.
Я почав фантазувати, як повернусь у зелену зону та зв'яжусь iз друзями, що працюють у шоу-бiзнесi, як ми знайдемо цю бабусю з урочища Кожум'яки, зробимо запис її чистого проникливого голосу та розкрутимо в мас-медiа, щоб жiнка змогла вибратися зi сламiв i переїхати в зелену зону.
– А хочеш, покажу мiсце, де нашi пiдiрвали стiну? – запитала Умiда, коли ми вийшли з урочища.
– Давай.
– Треба тiльки пройти Житнiй ринок, нам на Контрактову. А потiм можемо пiти до мене, я неподалiк живу. З батьком i ще купою народу! – вона пiдняла палець i тихо засмiялася.
Житнiй ринок був як океан. Зайшов – i тебе понесло хвилями натовпу.
– Шанхай! – крикнув я у вухо Умiдi.
– Тримайся! – вона взяла мене за руку й потягла за собою.
Завдяки тому, що Умiда була така маленька, вона легко проходила крiзь натовп, тут i там пiрнаючи мiж людей чи прослизаючи повз тканину торгового намету. А я мiцно тримався за її тонку долоню, щоб не вiдстати й не загубитися. Ми не могли говорити, бо крики продавцiв мiшались iз гуркотом i пронизливими сигналами машин, якi тут-таки сунули повiльнiше за пiшоходiв, i море людей обтiкало кожне авто, розступаючись перед переднiм бампером i змикаючись за заднiм. Часом вiдкривалося блiдо-блакитне над вихлопами небо, мiсцями ми надовго заходили в пiвтемряву полотняного коридора щiльно поставлених наметiв. Базар заполонив усю площу, вiд старого критого ринку пiд увiгнутим навскiсною дугою дахом – i аж до автостанцiї навпроти. Торгували на Верхньому й Нижньому Валах i мiж ними, залишаючи для проїзду машин мiнiмум мiсця.
Ми хвилин сорок iшли крiзь бурю торгового натовпу, просуваючись повiльно й зигзагами. Одного разу Умiда послизнулася, переступаючи ящик, заповнений напiвзогнилим капустяним листям уперемiш iз пакувальним пластиком. Я пiдтримав її за спину пiд лопатками, не випускаючи долонi, тож ми опинилися майже в обiймах одне одного, вона зi смiхом прокричала щось менi у вухо, я не почув, усмiхнувся i закивав, Умiда примружила очi, вони іскрились, вона вiдвернулась i потягла мене далi. Долоня, якою я стискав руку Умiди, давно спiтнiла, проте я тримав її й далi. Освiтлення мiнялося, коли ми заходили пiд намети рiзних кольорiв, я дивився ззаду на її смолянисто-чорне волосся й худеньку спину, обтягнуту джинсовою курточкою, часом вона повертала голову до мене й усмiхалася, говорити ми не могли.
Коли ми пройшли метрiв сiмсот за сорок хвилин, натовп дещо порiдшав. Умiда показала назад:
– Уявляєш, а колись базар вмiщався он у тому будинку, – вона кивнула на ввiгнутий навскiсною дугою дах. – А тепер тут працює з десяток тисяч людей.
– Уфф, – рукавом вiльної руки я витер пiт з лоба. – Як на мене, то там продавцiв бiльше, нiж покупцiв.
– Так i є, – Умiда плавно i впевнено забрала свою руку з моєї долонi, мабуть, i не думаючи про це, й менi стало сумно. – Якщо кожен за день щось продасть одному-двом покупцям – уже задоволений.
I заради цього цiлий день стирчати тут, подумав я.
– А то що таке? – мляво кивнув я в бiк, куди ми мали йти.
Умiда озирнулась. Потiм обернулася всiм тiлом. Витягла шию вперед, придивляючись.
Тепер i я роздивився. Ще далеко, погано видимий мiж вуличними стовпами, чахлими кленами вздовж бульвару та кабелями, що тяглися через проїжджу частину, в наш бiк по Нижньому Валу сунув чорний блискучий броньовик.
– Блеквотери, – дуже тихо, нiби зачудовано, сказала Умiда.
– Що там? – заступивши дорогу, я торкнувся рукава довготелесого дядька середнього вiку, який майже бiг звiдти в бiк базару.
– Чурки буянять, – сказав дядько, а тодi помiтив Умiду, вiдсмикнув руку вiд мене i швидко пiшов далi.
Умiда сухо хихикнула.
З боку вулицi Межигiрської ми почули гурчання й, обернувшись праворуч, побачили за кiлька кварталiв рила ще трьох або чотирьох новiсiньких чорних броньовиків. Вони блiкували на сонцi. Мiж нами та броньовиками з бiчних вуличок, що виходили на Межигiрську, почали з'являтися люди. Вони зiбралися розпорошеною по вулицi групою i щось вигукували. По фiгурах i рухах я бачив, що це переважно молодi хлопцi. Половина замотала обличчя хустками у дрiбну чорно-бiлу або червоно-бiлу клiтинку. Кiлька хлопцiв iз вiдкритими головами здалися менi смаглявiшими за решту, але кiлька iнших мали свiтлу шкiру й русяве волосся.
Вiд рiчки на Нижнiй та Верхнiй Вали виїхали новi броньовики, за ними – кiлька чорних автобусiв iз затемненими вiкнами. Щось гавкнуло в мегафон, i з автобусiв висипали блеквотери в чорному спорядженнi, з прозорими щитами, в шоломах iз опущеними прозорими заборолами, у блискучих наколiнниках. Вони нагадували великих жукiв.
Згори я почув лопотiння. Над нами кружляв чорний лакований вертолiт, вiн виблискував у навскiсних променях сонця.
Пiд гавкiт команд блеквотери вишикувались у шеренгу й органiзовано пiшли вперед, перегороджуючи всю вулицю. Вони наблизились на кiлька кварталiв, i ми з Умiдою вiдступили по Нижньому Валу назад у бiк базару. Тим часом молодi люди з вигуками вiдступали по Межигiрськiй упоперек Валiв справа налiво, а за ними з боку Контрактової сунули блеквотери, змикаючись iз бляками, що йшли вiд рiчки. Чорнi жуки йшли крок за кроком, «гав!», «гав!», – чув я, i з кожною командою бляки робили крок уперед усiєю шеренгою, а потiм голосно гримiли пластиком об пластик i пiдошвою об асфальт, приставляючи другу ногу.
Ми з Умiдою опинилися збоку, а коли бляки перейшли через Вали, то й трохи позад них.
– Обережно! – Умiда спокiйно показала пальцем вгору.
З боку вiдтисненої молодi у блеквотерiв полетiли пляшки та камiння. Деякi пляшки палали, деякi нi. Блеквотери прикрилися щитами. Бiльшiсть пляшок першого залпу не долетiли. А от камiння глухо загупало об прозорi пластиковi щити. Частина перелетiла через шеренгу. Нам доводилося дивитися в небо, бо тепер ми опинилися в тилу блякiв. Пляшка з наступного залпу порснула об асфальт у кiлькох метрах вiд мене, i я щосили пiдстрибнув, розкинувши й високо задерши ноги.