Выбрать главу

Ви пiднiмаєтеся на сьомий поверх, повертаєте у комунальну квартиру лiворуч i проходите в кiнець довгого темного коридора до кухнi. Вона залишає тебе на продавленiй кушетці, й ти радiєш, що хоч тут наразi немає людей.

– Зараз повернуся, постав он чайник, – усмiхається вона й виходить.

Ти пробуєш запалити газ, до плитки приєднаний балон, ти не можеш зрозумiти, як воно працює, й кидаєш. Роздивляєшся у бляклому свiтлi двадцятиватної лампочки без плафона кухню з давно фарбованими в синє стiнами та горою брудного посуду в раковинi. На стiнi поруч iз раковиною написано великими червоними лiтерами: «Мийте кожен за собою!!!». З червоних лiтер стiкають краплини фарби, наче кривава погроза тим, хто не помиє посуд.

Проточної води в туалетi, куди ти виходиш по-маленькому, нема. Бiобак, як у батькiв на дачi. Його по черзi виносять вранцi надвiр мешканцi комуналки. Сюди – тiльки по-маленькому, а по-великому – виключно надвiр. Ти намагаєшся не розгубити романтичний настрiй, поки повернешся до кухнi.

Голосно здригається старий холодильник, починаючи працювати. Вiд несподiванки здригаєшся й ти.

– Все добре, – повертається за хвилину вона. – Чайник не ставив?

Ви обоє знаєте, що робите, але не говорите про це вголос. Ви розмовляєте про загальнi речi. Згадуєте, як бiгали за блеквотерами, а потiм вiд них пiд газком. I смiєтеся.

– Як? – ти показуєш на її повiки. – Минулося?

– Виплакала всi очi, – смiється вона, й ти мимохiть думаєш, що вона виросла, мабуть, усе ж на мiсцевому фольклорi.

Ви вимкнули свiтло, вам досить i того, що потрапляє знадвору. Свiтло з чужих вiкон навпроти – темно-жовте. Ти озираєшся в пiвтемрявi й коментуєш напис криваво-червоними лiтерами на засмальцьовано-синьому тлi стiни: «Мийте кожен за собою!!!».

– Схоже, агiтграфiтi не допомагає, – кажеш ти, вказуючи на гору у раковинi.

– Несвiдомi у нас сусiди, – усмiхається вона.

Ви наливаєте чай i ставите грiти воду в тому-таки чайнику, щоб помитись у великому пластмасовому червоному тазику на пiдлозi в кутку за полiетиленовою ширмою. Спершу вона. Потiм ти. Винесете воду з тазика завтра вранцi, а зараз ви сидите на продавленiй кушетці з протертим до пружин покриттям, i цiлуєтесь, чекаючи, поки нагрiється чайник. Тобi в стегно знизу встромляється гострий кiнець пружини, але ти намагаєшся цього не помiчати. Дiвчина пiдтягнула ноги на кушетку, а ти нi. Тому що ти, повагавшись, вирiшив мовчки зайти на кухню не роззуваючись. Ви не настiльки знайомi, щоб ти признався їй: це зовсiм не через те, що на пiдлозi комунальної кухнi брудно. Нi. Ти просто боїшся, чи не смердять у тебе ноги. Ти роззуєшся лише коли надiйде твоя черга митись, i одразу тихо запхаєш шкарпетки глибоко в носаки черевикiв, а їх винесеш у коридор.

– Ай! Поколе нас ця кушетка, – кажеш ти жартiвливим тоном, коли кiнець пружини надто глибоко встромляється в стегно.

– Та ми ж не тут будемо, – пiднiмає брови вона. – Нам лишили кiмнату. Я ж чого ходила. Домовлялася.

Вона розповiдає про систему, яку виробили п'ятнадцятеро людей, змушенi жити в однiй квартирi, коли в кожнiй кiмнатi їх по троє-четверо.

– Найменшу кiмнату як чергову залишили тим, кому припече, – каже вона.

Сьогоднi це ми, сьогоднi нам припекло, думаєш ти. Мовчки ковтаєш слину.

Ти заздриш її невимушеностi. Вона досвiдченiша за тебе. Вона старша – їй аж двадцять сiм. Ти у свої двадцять три почуваєшся з нею хлопчиком. Але, мабуть, ти перебiльшуєш її невимушенiсть. Бо ж i вона з натягнутим смiшком киває головою:

– Ходiмо, покажу.

Ви проходите пiвтемним довгим коридором. Смужки слабкого свiтла з-пiд дверей кiмнат по обидва боки. Ти чуєш звуки вiдеоiгор та голоси в кiмнатах. Ви йдете до найдальшої. З покрученого дроту серед сiрої стелi коридора висить лампочка ват на десять, не бiльше.

Тобi здається, що у своїх черевиках-гiвнодавах ти гупаєш, наче кiнь. Всi люди в кiмнатах, якi ти минаєш, точно тебе чують. Ти намагаєшся ступати на зовнiшнiй край пiдошви, щоб виходило хоч трохи тихше.

– Гнiздо… – показує дiвчина i беззвучно смiється, дивлячись тобi в обличчя.

На бiлих дверях тiєю-таки червоною фарбою з краплями, що стiкають донизу, написано недвозначно:

SEX ROOM

– Рано, – каже вона з легким смiхом i тягне тебе за руку в кухню, – ходiмо таки помиємося.

Як ти дiзнаєшся потiм, система не така й складна. Кожен має власну бiлизну, щоб стелити на загальне лiжко. Саме лiжко буде з вiдносно новим матрацом, зате двi нiжки з чотирьох будуть вiдламанi, й замiсть них ліжко стоятиме на двох стосах книжок великого формату. Енциклопедiї та словники. Ти й не знав, що у другiй половинi двадцять першого столiття паперовi книжки iснують у такiй кiлькостi поза бiблiотеками. Ти подумаєш, що не завжди електронна книжка зручнiша за друковану.

Коли ви питимете в кухнi дуже солодкий, дуже гарячий чай, нарештi й твоя нiяковiсть розтане.

Вода для неї нагрiється, й вона зайде за полiетиленову ширму, що сягає їй до плечей, вона спокiйно роздягнеться, й ти у слабкому електрично-жовтому свiтлi, що падає знадвору вiд iнших будинкiв, побачиш її смагляву тонку шию та плечi, i крiзь напiвпрозорий полiетилен ти намагатимешся вгадати контури її голого тiла. Вона поверх ширми гляне темними блискучими очима на тебе, усмiхнеться, й ти вiдчуєш її рiдною.

R-12

Пiд ранок, у пiвтемрявi, я прокинувся зi змiшаним почуттям щастя та провини. Вчора весь вечiр я вiдганяв думки про Романа Цюцюру.

Ми з Умiдою спали пiд товстою важкою ковдрою, мiж простирадлами, якi вона принесла зi своєї кiмнати. Зверху на ковдру кинули ще й лiжник, i все одно цiлу нiч ми щiльно тулились одне до одного. Попри кiнець квiтня, вночi було холодно. Квартира мiстилась у надбудованому поверсi з дощаними стiнами та дахом iз жерстi. Смердюча затока, вiд якої дихало вогкiстю, усього за квартал вiд вулицi Турiвської. Лежачи в напiвтемрявi бiля Умiди, я слухав, як завиває вiтер з боку рiчки. Жерстяний дах вiд поривiв торохтiв. Бах, бах, бах, бах… Добре, що sex room виходив на протилежний вiд рiчки бiк, iнакше було б iще холоднiше.

Треба буде запитати у неї, як вони взимку в цiй квартирi не замерзають, подумав я. Умiда лежала, згорнувшись калачиком, спиною до мене. Я розрiзняв темно-синi обриси вiкна на чорнiй стiнi: надворi невдовзi свiтатиме. Знизу – мабуть, з будинку навпроти – на стелю падав чотирикутник жовтого свiтла. Я на мить вiдгорнув ковдру над Умiдою, щоб залiзти туди, й подивився на дiвчину. Вона лежала на боцi, голою вона мала вигляд iще мiнiатюрнiший, нiж в одязi. Я вiдчув її довге пряме волосся обличчям, я ткнувся носом в її шию ззаду й обiйняв її, просунувши руку пiд лiкоть i поклавши долоню їй на живiт. Живiт був гарячий.

Коли Умiда була вдягнена, вона, незважаючи на тендiтнiсть, випромiнювала спокiйну силу, тепер же її хотілося захистити, обгорнутися навколо й огорнути її собою. Я опустив голову пiд ковдру й поцiлував дiвчину між лопаток.

Засинаючи, я побачив легке сяйво щастя. На нього набiгла хмарка усвiдомлення, що це щастя за рахунок iншої людини, Романа. Та ще й людини, яка стільки допомогла. Я спробував прогнати хмарку, переконуючи себе, що у стосунках стається так, як має статися. Вийшло наполовину.

Коли я прокинувся вдруге, у вікно било сонячне світло й Умiди поруч не було. За стiною ходили й розмовляли. Я вдягнувся й пiшов на кухню. Дверi до кiмнат були відчиненi, коридором гуляв протяг, вочевидь, навмисне для провiтрювання, бо тепер не відчувався спертий запах людського сну, як учора ввечерi. Я не зупинявся, але бачив частину сусiдiв бiля дверей i мусив вiтатися:

– Добрий день. Добрий день.

Хтось кивав, хтось не вiдповiдав.

Я чекав, що всi сусiди виявляться узбеками. Нi. Автохтони. В однiй з кiмнат, бiля дверей у коридор, сидiла бабуся з бiлим ламким волоссям, в окулярах iз товстелезною оправою. Вона шила, тримаючи шитво на колiнах. У наступнiй сидiли на лiжках молодi хлопцi, у третiй двi дiвчини стояли коло вiкна.