З останньої кiмнати перед кухнею вийшов широкий хлопець, вiком не більше двадцяти п'яти, але з густою русявою бородою. Вiн пiшов менi назустрiч.
– Привiт, – сказав я, притуляючись до стiни, щоб дати йому пройти.
Вiн буркнув щось басом, проходячи повз i не дивлячись на мене.
Умiда пила чай, сидячи в кухнi перед столом на продавленiй кушетцi, пiдiбравши пiд себе ноги.
– Привiт, – усмiхнулась вона. – Як спав?
– Добре.
Менi хотiлося поцiлувати її, але я не знав, чи можна, бо поруч стiльки людей, хтось може зайти, тож я стояв i вагався, чи сiсти поруч i наскiльки близько.
– Якраз думала, чи тебе будити, – сказала Умiда. – Тобi ж на роботу аж на шосту вечора, правильно?
– Навiть на сьому. А ти?
– Недiля.
– А.
Я замовк, бо не знав, що казати i як поводитись далi. Вночi було зрозумiлiше.
– Можна? – почув я ззаду бас i здригнувся вiд несподiванки.
Я ступив крок уперед i обернувся. Власник басу протиснувся у дверi повз мене. Це був бородатий, якого я зустрiв у коридорi. Не подумав би, що вiн зi своєю вагою може пiдiйти так тихо.
– Умка, йдеш до «Жовтня»? – пробасив бородатий до Умiди, пiдкреслено не помiчаючи мене.
Умка. Я глянув на дiвчину. Тодi перевiв погляд на бородатого.
Я стояв, притулившись до синьої стiни бiля напису «Мийте кожен за собою!!!». У профiль я помiтив, що у бороданя справа на шиї визирає з-пiд сорочки татуювання, схоже на кiнцi полум'я.
– Iгорю, це Антон, – Умiда долонею вгору вказала на мене.
Бородатий покосився й коротко кивнув.
– Антоне – Iгор.
– Дуже приємно, – тихо проказав я.
– Iдеш зi мною? – запитала мене Умiда.
– Йду. Куди?
Вона засмiялась i повернулась до Iгоря:
– Йдемо.
Той криво усмiхнувся в мiй бiк i вийшов.
– Не дуже дружнiй, – сказав я Умiдi тихо, щоб бородатий раптом не почув.
Я подумав про Романа. Мабуть, вони знайомi. Вони чимось схожi.
Умiда зробила в бiк дверей жест, нiби вiдмахується вiд надокучливої, але милої дитини:
– Е! Забий, у нього буває. Не любить жирiкiв. Навiть колишнiх.
Закiнчуючи реплiку, Умiда спробувала говорити повiльно i низьким голосом, потiм надула щоки, випнула груди й похитала плечима, пародiюючи Iгоря. Я усмiхнувся:
– А куди ми йдемо?
– За годину народ збирається на ринку бiля колишнього кiнотеатру. Це десять хвилин пiшки звiдси. Я не до кiнця зрозумiла, але вчора на Валах не всiм було так смiшно, як нам. Здається, бляки вiдiйшли назад за стiну, але ж вони повернуться i спробують знов. Будемо думати, що робити.
– Угу.
– Ходiмо тим часом покуримо на даху? Час є. З кавою?
– Є кава? – я вже досить пробув у червонiй зонi, щоб вважати її делiкатесом.
– Ми ж тут багачi, живемо бiля базару i стiни, – усмiхнулась Умiда.
Умка, подумав я, дивлячись на неї.
Щоб пiднятися на дах, нам спершу довелося спуститись на два прольоти, з саморобної надбудови на шостий поверх. Там ми перетнули квадратний сходовий майданчик, де стояли пiд стiнами диванчики для спiльної вiтальнi, але людей зараз не було. За колишньою лiфтовою шахтою, нинi перетвореною на шафу, йшли гвинтовi залiзнi сходи на дах. Стаючи на першу сходинку, я перечепився ногою об м'який клунок, залишений кимось, утратив рiвновагу й шурнувся правим плечем об давно бiлену стiну, але в лiвiй руцi я обережно, щоб не розлити, нiс чашку з кавою, тому лише глянув на плече, на якому залишився бiлий слiд i товстий шар пилу, знятий зi стiни. Витру пiзнiше.
Ми обережно пiднялися проти годинникової стрiлки, Умiда натиснула плечем, i залiзнi дверi на дах із рипiнням вiдчинилися.
– Ох, як тут добре, – зiтхнув на повнi груди я.
Ранкове небо було яскраво-синє та прозоре, смог iще не затягнув його димкою. Вiяв прохолодний вiтерець.
На даху я почувався краще, нiж на кухнi. Ми були самi. Умiда обережно сперлася рукою із чашкою на залiзнi перила майданчика за дверима, потяглася вгору i чмокнула мене в губи. Тодi обернулася:
– Можна туди пiти, – кивнула вона головою, – сiсти на дах, або постояти тут.
– Давай постоїмо. Нiкого наче нема.
Умiда кивнула.
– Я не знав, що ти куриш, – сказав я, прикурюючи їй.
– Зрiдка, – вона вийняла з кишенi гаджет i глянула на екран. – Нам через хвилин двадцять виходити, тож я тебе вже потiм нагодую.
– Ну от, почуваюся нахлiбником.
– Припини, дурнику, – Умiда вiльною рукою провела по моєму чолу.
– А тобi не муляє, що я для тебе малий? – запитав я, бо менi муляло.
– Ну от, я для тебе стара!
Я не зрозумiв, жартома вона це сказала чи нi, i сказав:
– Умка… – вона усмiхнулася, коли я так назвав її. – Ти на себе глянь. Дiвчинка дiвчинкою.
Я мiцно затягнувся димом, щоб почуватися старшим. Згадав Нiну, свою колишню з зеленої зони. Нiна теж була старша за мене. Проте вона жила за мiй рахунок i за рахунок свого законного чоловiка, тому дорослою менi не здавалась.
– Ти мiй хлопчику… – Умiда пiднялася навшпиньки, щоб дiстати губами до моєї щоки, я трохи нахилився назустрiч. – Пий свою каву, бо вистигне.
Я обiйняв її однiєю рукою, вона повернулася в обiймах спиною до мене i стала перед поруччям:
– Як тобi наш райончик?
Ми стояли обличчям на схiд, трохи лiворуч я бачив плавучi квартали на затоцi, здавалося, навiть видно, як вони плавно гойдаються на хвилях: спершу дальня частина кварталу вища за ближню, тодi поступово середня виходить на низький гребiнь, потiм повільно пiднiмається найближча.
– А там, бачиш? – показала правiше Умiда.
Я перевiв погляд. Мiж двома дальнiми будинками виднiв краєчок роздiльної стiни. Сiрий колiр бетону, змiшаний з iржаво-червоним вiд залiзних шипiв-арматурин. З такої вiдстанi стiна здавалася рожевою, й по верху – свiтлий металiк моткiв рiжучої стрiчки, яка здалеку в ранковому свiтлi нагадувала нiжну пiну на морськiй хвилi.
– Зовсiм поруч iз КПП, на роботу пiшки ходжу, – сказала Умiда. – Бачиш, як вигiдно тут жити?
Я знову не зрозумiв – вона серйозно чи жартома. Ми стояли, спершись на залiзне поруччя, вона попереду, я за нею, обiйнявши її вiльною рукою.
– Але чи довго ще буду звiдси ходити на роботу, неясно, – вимовила Умiда. – Схоже, нас виженуть.
Ще живучи в GEE-17, я дивувався, навiщо було включати до зеленої зони малесенький клаптик Подолу, який на картi стирчав iз загальної маси, наче апендикс: половина Контрактової площi, вулиця Сагайдачного та кiлька кварталiв iз виходом до рiчки. Ймовiрно, Грiнiнвест давно мав плани за нагоди розширити GEE-17.
По той бiк зеленого апендикса починався iнший сектор червоної зони. Там були кручi – колись вiдомi лiсопарком серед мегаполiсу, а нинi лисi, крутi схили рiчки. Вони були щiльно забудованi одно-та двоповерховими сламами. Стоячи на даху, я мiг бачити цi будиночки, натицянi один понад одним на схилах. Я пригадав, як кiлька рокiв тому пiсля зливи лисий крутий схил поповз у рiчку. Кажуть, при цьому загинуло кiлькасот людей, бо обвалилося вночi, коли арники, що жили у сламах, спали. Наше агентство тодi добре заробило на новинах про обвал i його фотографiях. Продавалися по всьому свiтi. Думали навiть вiдправити репортера в червону зону, але це виходило надто дорого, тож обмежилися фотографуванням з роздiльної стiни, передруком офiцiйних прес-релiзiв Грiнiнвесту та перепродажем фотографiй вiд арникiв-очевидцiв.
По верхньому краю схилу, над сламами, йшов ряд хмарочосiв. Найближчий, який я бачив, вiдомий у зеленiй зонi як «монстр на вулицi Грушевського». Його, на вiдмiну вiд решти, при подiлi на зони залишили в червонiй, оскiльки цей хмарочос почав зсуватися по схилу ще на початку столiття, коли роздiльних стiн iще не побудували. Тодi в будинку нiхто не хотiв жити, бо iснувала постiйна загроза обвалу. Нинi, коли висотка була в червонiй зонi, її заселили арники. «Монстр на Грушевського» й досi належав, звiсно, компанiї з зеленої зони. Компанiя брала з арникiв орендну плату. Я дивився з даху на висотку й думав, що арники напевне також знають, що будинок може обвалитись, але їм треба десь жити.