Умiда обернулась i перехопила мiй погляд:
– На кручi дивишся? Тi слами на схилах – ото справжня бiдося. З того боку навiть КПП в зелену зону немає.
– Та й у плавучих кварталах теж, мабуть, не дуже приємно жити, – показав я.
– Ну так. Ми тут iще досить добре влаштованi. Поки що.
Я роздивлявся плавучi будiвельнi вагончики. Брудно-жовтi й темно-коричневi залiзнi бочки, на яких вони плавали, мiсцями взялися iржею. Темне, пiдгниле знизу дерево стiн. Встеленi руберойдом пласкi стелi. Я спробував уявити: постiйна вогкiсть, смiття у водi, а мiж ним, ясна рiч, плавають щурi, яким так легко видертися нагору в будь-яке помешкання. Бррр. Холод вiд води. Запах. I це при тому, що тут рiчка вiдносно чиста – вище за течiєю тiльки Оболонь. Мабуть, пiд кручами, внизу за течiєю, також є плавучi квартали – а мiж пiвнiчним Подолом i тими схилами вклинився зелений апендикс, що належить зеленiй зонi, й там, у районi Поштової площi, вся зелена зона зливає вiдходи.
Пiвнiчний Подiл, де жила Умiда, був одним iз найбагатших районiв REE-17. Великий Житнiй ринок – робочi мiсця. Близькiсть до роздiльної стiни, багато хто має робочi вiзи й ходить на роботу через КПП в зелену зону. Близькiсть до рiчки – економiя на вивезеннi смiття. Заощадження також на постачаннi технiчної води, адже й тут, на багатому пiвнiчному Подолi, теж давно немає анi водогону, анi каналiзацiї. Питну воду, як i всiм, доводиться купувати у великих бутлях. Одна з офiцiанток у «Точцi G» вже встигла пояснити менi: краще витрачати чверть зарплатнi на якiсну чисту воду, нiж залiзти в борги, лiкуючись пiсля того, як вип'єш безкоштовної. Я при нiй тодi спробував випити некип'яченої води на кухнi клубу й, коли вона мене зупинила, мусив зiзнатися, що я в червонiй зонi новачок. Зараз, дивлячись у бiк рiчки з даху, я згадав статтю про померлих через воду в REE-17. Статтю, через яку мене звiльнили з роботи. Як давно це було. Менi тепер важко вкладалося в головi, що вiдтодi минуло менше мiсяця, i що журналiст iз зеленої зони – то теж був я.
Все-таки пити каву, та ще й викурити двi сигарети поспiль з самого ранку, нiчого не з'ївши, було великою помилкою. Колись я це знав, але кинувши курити, забув. Тепер згадав. Я випустив Умiду з обiймiв. Романтика закiнчилася:
– Умка, де тут у вас той-во?
– Вниз, на вулицю. Он будинок навпроти – обходиш лiворуч, так ближче… Антон?
Мене вже здуло.
Чорт! Сiм поверхiв униз!
Я б хотiв бiгти. Але я дрiботiв дуже короткими кроками. Прямий, як кiлок. Нi, навiть трохи вигнувшись назад. Щосили стискаючи сiдницi. На сходах заповненого по самiсiньке нiкуди будинку траплялися люди. Доводилося вдавати, нiби я невимушено спускаюся сходами. Просто я дерев'яний буратiно. Я робив морду ящиком, а коли зустрiвся очима з лiтньою жiнкою, що сидiла у плетеному крiслi на сходовому майданчику, то навiть привiтався здушеним голосом:
– Доб-бр-р ден-н-ннь, – прорипiв я, а сам думав, хоч би дiйти, хоч би дiйти, хоч би дiйти.
Я вийшов на освiтлену сонцем вулицю й перетнув перехрестя навскiс. Боже, скiльки людей. Я йшов прямий та дерев'яний попiд стiною з сонячного боку. Хоч би Умiда зараз не дивилася на мене з даху.
Я зробив зусилля i, напруживши м'язи, нiби лопатою щось перевернув у животi. Попустило, i я побiг риссю.
– А!
Це видихнув старий двiрник, на якого я наштовхнувся за рогом:
– Слухай! Дивися, куди преш! – вигукнув вiн iз м'яким акцентом.
Вiн був невисокий сухорлявий старий, що ледь дiставав менi до пiдборiддя. Дуже зморшкувате, особливо навколо очей, на диво засмагле як на кiнець квiтня жовтувато-коричневе кругле обличчя. Це обличчя залишилося в пам'ятi, як фотокартка.
– Де туалет? – просипiв я, затримавши дихання.
Старий подивився на мене пiдкреслено серйозно. В його очах я бачив готовий вибухнути смiх.
– Он, – держаком мiтли, яку тримав у руцi, двiрник показав на кубiчну синю споруду. – Папiр дати?
– У мене є, – збрехав я. А дарма.
Я побiг. Лишалося метрiв сорок. Я зможу, думав я. Я зможу.
В животi знову перевернулося, наче впало з лопати, я загальмував i перейшов на дрiбний крок, щосили стиснув сiдницi. Останнi метри довелося долати так, нiби я ковтнув держак двiрникової мiтли. Синiй пластиковий куб iз ребром метрiв п'ять тремтiв i розпливався перед очима.
Ох!
Туалети в червонiй зонi, позбавленiй каналiзацiї – дуже прибутковий бiзнес. Перед входом на стiльцi з металевими нiжками сидiла тiтка, закутана в сiру хустку грубого в'язання.
– За папiр ще стiльки ж! – верескнула тітка, коли я схопив складений квадратиком шматок туалетного паперу i спробував проскочити.
– На виходi дам! – через плече гукнув я.
Треба було зачекати пiвсекунди й не вiдмовлятися вiд пропозицiї двiрника. Але хто в панiцi думає? Я забiг по сходах i рвонув ручку на себе.
Уфф. Нарештi.
Синiй пластиковий куб стоїть просто на землi, без фундаменту. Ти платиш, щоб пiднятися приставними сходами нагору, а там – заходь в одну з кабiнок. Кабiнки зйомнi, як у дитячому конструкторi, та становлять верхню частину куба, а нижня – для вмiсту. Вантажiвка компанiї-оператора приїжджає, коли пластикова посудина наповнюється, i забирає, мiняючи резервуар на порожнiй. А повний – вантажiвка вивозить до рiчки, де випорожнюється прямо у воду.
Я стояв навпочiпки над пластиковим унiтазом так, щоб не торкнутися його. Ноги почали затерпати, й колiна трохи тремтiли. Я взявся рукою за ручку зсередини, щоб перенести центр ваги.
О-ой, схоже, буде час подумати, поки я тут. Здається, централiзована каналiзацiя почала здавати впродовж 2030-х, згадував я. Тодi вважалося, що кожен багатоквартирний будинок має сам подбати про себе. Систему приватизували частинами. Але коли труби забивались або ламалися тiльки в одному мiсцi, це виводило з ладу всю мережу. А завжди знаходився хтось, хто бiльше не мiг платити за приватизований трубопровiд, i таких ставало дедалi бiльше.
Ох! Мене знову скорчило, а потiм глибоко внизу почувся плямкiт. Добре хоч не булькання. В одному з таких туалетiв на Борщагiвцi, де вмiст був дуже рiдким, я щоразу боявся, що бризки знизу дiстануть до мене.
Система з приватизованими трубопроводами для багатоквартирних будинкiв накрилася за першої ж затяжної фiнансової кризи, коли злiсними неплатниками стала бiльшiсть. По-моєму, i з водогоном сталося подiбне. Труба в кiлькох мiсцях трiснула, бо за ремонт на своїх вiдрiзках не заплатили кiлька багатоквартирних будинкiв. Система вийшла з ладу, й далi питну воду доводиться завозити вантажiвками вже й рештi будинкiв, що розташованi за розривом. На дахах встановлюють спецiальнi баки для води. Так i з каналiзацiєю, тiльки тут бак на дах не поставиш.
Я ще не закiнчив. Уфф. Я тримався рукою за дверцята зсередини, ноги затерпали, я намагався рiзко видихати носом i майже не вдихати, щоб не чути запаху.
Ну звiсно, якби я жив у зеленiй зонi, менi було б неприємно вислуховувати всi цi подробицi. Але в червонiй фраза «позич на туалет» стала такою ж поширеною серед знайомих, як «прикурити не буде?» серед незнайомих. Кубiчнi пластиковi баки встановлювали у дворах. Система одноразової оплати – значно простiша, нiж колективна. Не маєш грошей – вибачай. Коли не маєш анi копiйки в кишенi – це лихо. Хiба дуже п'яний наважиться зробити справу просто неба. Адже людям жити в цих умовах, i якщо заскочать за неподобством – просто поб'ють. Можуть iще й тицьнути носом у нароблене, як кошеня чи цуценя. Арники в цьому плані навченi ще з дитинства.
Уфф. Здається, нарештi все. Бiльше нiколи не куритиму з самого ранку на порожній шлунок. Я витерся, натягнув штани i штовхнув пластиковi синi дверi кабiнки плечем, аби не торкатися до них рукою, але тодi згадав, що мусив триматися за ручку.
– За папiр, – дiстав з кишенi монетку й пiшов до умивальника.
За миття рук закутана в сiру хустку тiтка теж узяла окремо. Я йшов до дiвчини, тому вiдмовитись не мiг. Дiстав iще монетку, кинув на пластмасову тарiлочку i став ретельно-ретельно терти руки пiд жерстяним умивальником, що висiв на стiнi над бiлою емальованою раковиною.