На Борщагiвцi, де все гiрше, я бачив iншi варiанти. Скажiмо, кiлька кварталiв домовляються й обирають один iз найменших закинутих будинкiв, як правило, малопридатний для житла, i починають його… словом, той будинок стає спiльним туалетом. Туди можна ходити безкоштовно. Але виникають проблеми. По-перше, в густонаселеному мiстi, де не лишилося паркiв, непросто знайти достатньо вiддалену вiд iнших будiвлю, щоб вiдстань бодай трохи глушила запах. По-друге, рано чи пiзно таки доведеться вичищати цю будiвлю. Ну i по-третє – зараза, починаючи з мiкробiв i закiнчуючи комахами, мишами, щурами. Одного разу я бачив у мiстi навiть стерв'ятникiв. Незрозумiло, звiдки вони взялись у наших широтах.
Копати вигрiбнi ями на десятки тисяч людей було б завданням промислового масштабу, до того ж і в мiстi нема для них мiсця. Та й ями, за визначенням, довелося б вигрiбати. Надземнi пластиковi контейнери виявилися рентабельнiшими. Мабуть, не варто й казати, що власники вигрiбних фiрм живуть у зеленiй зонi. Найбiльшi акцiонери – мiльйонери. Прибуток стабiльний. Грошi не пахли й тодi, коли могли це робити фiзично. Що вже казати про електроннi, якi тiльки й ходять у зелених зонах.
Я закiнчив мити руки й, обтрiпуючи їх на повiтрi, перевальцем i розслабивши сiдницi пiшов до будинку Умiди. Я намагався триматися недбало, наче нiчого не сталося. Це коли ви давно разом, то з побутових комедiй можна посмiятися вдвох. Але не в першi днi.
Чорт, Умiда вже спустилась i стоїть пiд будинком, та ще й розмовляє з двiрником. Старий побачив мене перший i кивнув головою в мiй бiк, показуючи Умiдi. Вона усмiхнулась i замахала рукою, щоб я швидше пiдходив:
– Познайомтеся. Тату – це Антон. Тонi – а це мiй батько, Улугбек.
– Можна просто Бек, бо багатьом важко запам'ятати, – скромно схилив голову батько Умiди.
Вiн поводився пiдкреслено ввiчливо. Думаю, подумки він угорав.
– Дуже приємно, – нахилив голову я й подумав, чи казати «ми вже знайомi». Вирiшив, що знайомством це не назвеш.
– Талiб! – гукнув сусiд, який вийшов з пiд'їзду. – Ти що, не йдеш?
– Зараз, – вiдповiв Улугбек.
Вийшло ще кiлька сусiдiв. Усi прямували в один бiк.
– Добре, тату, – сказала Умiда. – Побачимося бiля «Жовтня».
– Давай, – сказав Улугбек доньцi й повернувся до мене: – Було приємно познайомитись.
Старий ледь вклонився, в цьому руховi було щось схiдне. Вiн примружив очi, зморшки навколо них поглибшали, проте обличчя лишилося пiдкреслено серйозним:
– До нових зустрiчей.
Бiля колишнього кiнотеатру, а нинi будiвлi критого базару «Жовтень», зростав натовп. Люди були не так стривоженi, як збудженi. Зрештою, вчора вночi вони вiдбили блеквотерiв на вихiдну позицiю, не вiддали жодного будинку – тому вiрили в себе.
Умiда вiталася зi знайомими. Ми трималися за руки. Свiтило сонце. Я мружився й вiдчував його тепло на лобi й тепло її долонi у своїй. Невелику площу бiля «Жовтня» займали переважно торговi намети, але сьогоднi їх розсунули по периметру. Втiм, базарники радiли, бо людей прийшло бiльше, нiж зазвичай. А оскiльки вони вже тут – може, щось i куплять.
– Тоха!
Я повернувся й побачив над натовпом велику кучеряву голову. Це був Валера Цюцюра, батько Романа. Вiн широко всмiхався з-пiд вусiв i рухався у наш бiк.
Я вiдпустив руку Умiди й тут-таки про це пожалкував, а взяти знову вже не мiг. Умiда без усмiшки подивилась на мене:
– Не бiйся. Романа не буде.
– Тоха, i ти тут! – Валера опинився поруч.
Вiн нахилився й мiцно стиснув мене ручищами. Я вiдчув, як мої руки та плечi стискаються, заходять наперед, притискаючись до грудної клiтки. Я рiзко видихнув i приготувався боротися за своє життя, але тут Валера випустив мене з обiймiв.
– Привiт, Умка, – вiн нахилився ще бiльше, щоб поцiлувати її в щоку. – Як Талiб?
– Добре. Зараз прийде.
– Мiцний дядько, ххть, – видихнув Валера й повернувся до мене. – Ну, як тобi життя серед морлокiв, ххах?
– Радий вас бачити.
Валера без паузи гукнув через моє плече:
– Наомi! Наомi, давай сюди. Я пiдiйду, Тоха, – вiн поплескав мене по плечу, так що я мусив напружити м'язи, щоб не зiгнутися пiд його рукою.
Ми з Умiдою залишились удвох у натовпi, вона стояла поруч, але я не мiг тепер глянути на неї. Тридцять секунд тому я був щасливий, а тепер бачив натовп нiби в чорно-бiлих тонах i чув усi звуки приглушено, наче крiзь вату. Як можна було так усе зiпсувати одним жестом? Чому я такий боягуз? Чому Умiда помiняла Романа, смiливого чоловiка, на таку ганчiрку? I водночас, хоч менi було соромно, я переживав, де житиму далi, бо ж не зможу сидiти на шиї у хлопця, чию дiвчину вiдбив, хай навiть отак ненадовго, бо тепер усе полетiло пiд три чорти через мiй боягузливий жест, коли я вiдсмикнув вiд неї руку, побачивши Романового батька, замiсть стиснути руку Умiди мiцнiше, а тепер – тепер я все зiпсував, я не маю де жити, чи може, я зiпсував усе ще тодi, коли пiшов з Умiдою гуляти вчора, навiщо менi це було, навiщо вона мене запросила? Щоб звабити? Я ж тiльки робив усе, що вона хотiла, я нi в чому не винен.
Я дивився на чорно-бiлий натовп i слухав глухi чорно-бiлi звуки, щоб не дивитися їй в очi, й тут вiдчув на своїй руцi її гарячу суху долоню, її рука опинилася всерединi моєї, я зробив зусилля, щоб моя рука не затремтiла, й вiд цього у мене пiшов мороз поза шкiрою.
Вона мовчала.
Це був лише перший раз iз десяткiв, коли Умка виявлялася значно кращою, ніж я. Я не повертав голови, а сильно стискав у руцi її вузьку долоню, гомiн натовпу ставав гучнiший, у світ поверталися кольори, я мовчав i дивився прямо перед собою, стискаючи зуби, щоб подолати дрож, i водночас зневажав себе, любив її, був щасливий.
Бульдозер горiв особливо гарно. В нiжно-оранжевому призахiдному свiтлi, що падало на стiни, бiле полум'я, вириваючись iз пропаленої в капотi дiрки, слiпило очi, як зварювальний апарат. Доводилося мружитись. А щiльний стовп бiлого диму, напевно, блеквотери бачили з оглядових вишок на стіні, за п'ятсот метрiв звiдси.
Рецепт запальної сумiшi був простий. Калiйна селiтра – поширене добриво – змiшувалась iз цукром, котрий потiм розкладався й дiяв як окиснювач. Спiввiдношення не мало особливого значення. Зазвичай, щоб не паритися з розрахунками, насипали один до одного, просто з 50-кiлограмових бiлих мiшкiв. Для звичайних блеквотерських вантажiвок годилося наповнити сумiшшю жерстяну трилiтрову банку з-пiд фарби. Для значно масивнiших бульдозерiв – брали цiле вiдро. Тiльки обов'язково металеве, щоб сумiш, плавлячись i продовжуючи горiти з температурою понад тисячу градусiв, спершу пропалювала дно, а не стiнки. Пластиковий посуд миттєво плавився, й сумiш розтiкалася на широкiй поверхнi капоту, не встигаючи пропалити метал.
Коли ж сумiш трималася купи, вона продiрявлювала капот i розповзалася тисячоградусною лавою по двигуну, безповоротно заплавлюючи все, чого сягала. Вантажiвка чи бульдозер ставали, водiй вискакував, а знерухомлений транспортний засiб перетворювався на ще одну барикаду для мешканцiв подiльських сламiв. Тепер девелопери, навiть пiд прикриттям блякiв, не могли протиснутися далi перегородженою намертво вузькою вуличкою.
Найважче було пiдiбратися до бульдозера, щоб закинути йому на капот вiдро iз сумiшшю. Бульдозери сунули вуличками, змiтаючи на шляху легкi будiвлi, в оточеннi пiших блеквотерiв у чорному спорядженнi. Блякiв доводилося вiдволiкати коктейлями Молотова.
Справжньою зброєю мiсцевi не користувалися, щоб зайвий раз не провокувати нападникiв. Над мiсцем сутички кружляли гелiкоптери преси, тож Грiнiнвест мусив зберiгати видимiсть законностi. Мовляв, знавiснiлi орендатори, вороги свободи (пiдприємництва), не бажають звiльнити нашу власнiсть, але найнятi нами блеквотери та пiдрядники лише зачищають квартали. Вороги свободи (пiдприємництва) нападають на блякiв iз Молотовими й нищать технiку, але ми вiдповiдаємо лише сльозогiнним газом i водометами. Ми, вiльнi пiдприємцi Грiнiнвест, не переступаємо межi й застосовуємо силу лише внаслiдок необхiдностi. Ми дiємо лише за встановленими ранiше правилами. Є правило, що можна стрiляти без попередження в тих, хто заходить у двадцятиметрову смугу зачистки бiля стiни. Значить, будемо стрiляти – це законно. Нема правила, щоб на нищення технiки вiдповiдати бойовою зброєю – значить, обмежимося нелетальними засобами. Але Грiнiнвест має намiр лобiювати жорсткiшi закони щодо ворогiв свободи (пiдприємництва).