– Нi, – буркнув я. – До речi, Свiтлано Степанiвно, вам ця зачiска не пасує. I взагалi, у вас сьогоднi жахливий вигляд, – я хотiв сказати «бридкий», але останньої митi помiняв слово на «жахливий», хоча це мало що змiнило.
Жаба розкрила рота, вiд чого три її пiдборiддя перетворилися на чотири, у складки мiж ними залiзли пасма жорсткого, фарбованого в темно-мiдний колiр волосся, яке було нинi розпущене i спускалося вперед на груди. Жаба не встигла вiдповiсти, бо я вискочив надвiр i, не дуже криючись, обiйшов п'ятиповерхiвку з торця i, рвучко пiдтягуючись i рiзко переставляючи ноги, полiз по ґратах вiкон на другий, третiй i далi у вiдкрите, вже без ґрат, вiкно спiльного туалету на четвертому поверсi. Благо, хоч туалет у гуртожитку всерединi примiщення, бо свiй резервуар у пiдвалi – не доведеться вилазити до синього куба на подвiр'ї. Переваги корпоративного будинку.
У кiмнатi патлатий продовжував душити прищi, тепер на плечах. Вiн шарпнувся, коли я зайшов, i вдав, що розглядає свої м'язи, став напружувати миршавий бiцепс. Я знову лiг на дощану пiдлогу i знов не мiг заснути. У мене була мокра вiд поту спина, менi муляли складки одягу. Коли я перевертався, болiли суглоби, якими я стукався об тверду пiдлогу крiзь тонку пiдстилку. Але бiльше за немитiсть, бiльше за тверду пiдлогу мене дратувала неможливiсть лишитися самому. Ненависна червона зона. Патлатий кiлька разiв уставав i, щоб вийти, переступав через мене. Я скреготав зубами. А через пiвгодини згадав, що в цiй кiмнатi саме я – непроханий гiсть. Це вiн, патлатий мене терпить. Вiн слухається Романа Цюцюру.
«Ти помиляєшся, Тонi, ти просто помиляєшся», – переконувала мене цiєї ночi Умiда, поки ми сидiли на потертiй канапi у квадратному комунальному передпокої, а на сусiднiх крiслах сидiли й напiвлежали чужi люди. Вона дивилася на мене благально, просила не бути дитиною. Умка казала, що вони з Романом уже не разом. Колись вони зiйшлися через схожi травми – у Романа, як i в Умки, рано померла мати. Тепер вони давно не пара, а зустрiчаються лише як колеги, у справах, i я знаю в яких: драг-дилерство, постачання дешевих лiкiв для червоної зони.
А я ревнував, тепер я ревнував. Я не казав Умiдi, але згадував свою колишню з зеленої зони, Нiну, яка всi пiвтора роки стосункiв жила зi мною й одночасно зi своїм чоловiком, i постiйно обiцяла, що пiде вiд нього, але я знав, що вона не зробить цього. Чоловiк був успiшнiшим за мене, нехай вiн був старий, негарний i товстий. Тепер я не мiг повiрити, що Умiда так легко залишить Романа, що вони не разом, хоча при першiй зустрiчi в червонiй зонi я бачив, як вони йдуть поруч: не торкаючись, але як близькi люди.
А я живу в його кiмнатi, подумав я, перевертаючись iз боку на бiк i знову стукаючись кісткою тазу об тверду дошку підлоги. Я рiзко встав i згрiб свою блякло-червону пiдстилку, вона потягла за собою з пiдлоги крихти, волосся, дрiбне смiття, усе це липло до моїх пiтних передплiч. Нiчого не сказавши патлатому, який спiдлоба дивився на мене, я вийшов у коридор i прочалапав до сходiв.
Кiмната Романа була на останньому поверсi, але вгору вело ще два прольоти, там сходи впиралися в iржавi залiзнi дверi на горище. Дверi були замкненi на важкий ланцюг, просунутий крiзь грубо пробиту дiрку та крiзь металеву скобу на рамi. Я розклав свою ковдру-пiдстилку на сходах. Тут валялися недопалки, лушпиння вiд соняшникового насiння, одна порожня пляшка з зеленого скла. Тхнуло застарiлою сечею та вогкiстю. Я вмостився так, щоб сходи менше муляли плечi та ребра, пiдiгнув одну ногу бiльше, iншу менше, щоб закрiпитися на сходах навскiс, i накрився краєм своєї ковдри. Затих.
У грудях почав збиратися слиз, я мусив звестися на лiктi, щоби вiдкашлятись. Кашляв у ковдру, щоб заглушити звук. Коли вiдпустило, знову лiг. Муляли сходи. Що я роблю, подумав я. Дихання, яке збилося внаслiдок перевкладань, почало вирiвнюватися. Серце билося повiльнiше. Я почув, як за залiзними дверима над моєю головою щось шкрябається. Може, щурі. Я пiдняв голову i переконався, що щiлина вузенька, сюди вони не потраплять. Але з-пiд дверей горища тягло холодом. Я вкрився з головою.
Коли почали торсати за плече, я спросоння подумав, що застукала Жаба. Спина i груди були мокрi, я тепер завжди пiтнiв увi снi. Футболка липла до тiла, шкiра пiд нею свербiла.
– Я в гостях, – пробелькотiв я, прокидаючись.
– Ти що, дебiл? – надi мною стояв Роман Цюцюра.
Нагорi сходової клiтини було майже темно, у бляклому електричному свiтлi знизу я бачив його широкi плечi та нерiвну, вкриту кратерами шкiру обличчя. Я ще нiколи не бачив його обличчя так зблизька й бiльше не хотiв, я бачив усi пори та кожен фолiкул, з якого пробивалася волосина на пiдборiддi, чи може, це менi примарилося. Котра година, подумав я.
– I скiльки ти так витримаєш? – запитав Роман.
Я мовчав.
– Не будь дитиною, – сказав Роман. – Це через Умку? Б-блiн. Мені й без тебе проблем вистачає.
– Вибач, – сказав я.
– Йди в кiмнату.
Роман розвернувся, квадратна спина почала вiддалятися, а коли вiн повернув на другий пролiт i я побачив згори його обличчя, вiн був насуплений i дивився прямо перед собою. Останнiй тиждень вiн розмовляв ще менше, нiж звичайно. Я зрозумiв, що зараз вiн думає вже не про мене, й це мене переконало, що Умiда казала правду i причин для ревнощiв немає.
У травнi потеплiшало. О шостiй вечора ми з Умiдою виповзли з sex room. Ми були мокрi та щасливi. Стали збиратися на повстанський карнавал. До темряви лишалося понад двi години.
Я витер блiдо-зелену гумову маску протигаза об футболку на животi. Цей старовинний протигаз Умiда витягла з-пiд лiжка sex room, де помiж стосами книжок, якi замiняли двi нiжки, стояла картонна коробка iз мотлохом. Протигаз мав довгий гофрований шланг, але коробка-фiльтр на кiнцi загубилася. Я натягнув його на волосяну частину голови, не закриваючи обличчя. Скельця, що скидалися на очi бабки чи мухи, вiдбивали свiтло з вiкна вертикально в стелю. Перед моїм обличчям метлявся гофрований блідо-зелений хобот.
– Схожий на слоника? – запитав я.
– На слонопотама, – вiдповiла Умiда.
Сама вона лише вдягла на голову сатанинськi пластмасовi рiжки на чорному обручi. Рiжки були червонi й напiвпрозорi. Коли Умiда натисла кнопку на обручi над своїм правим вухом, рiжки замиготiли – то один рiг, то iнший: миг, миг, миг, миг. Волосся Умiди вiд цього здавалося ще чорнiшим, нiж зазвичай.
– Який милий чортик.
Я полiз цiлуватись, але вона зi смiхом вiдiпхнула мене:
– Ходiмо, слонику.
У кiмнатах переповненого сламу сусiди, якi повернулися з роботи, вдягалися якомога яскравiше, абсурднiше. Один намотав на голову поверх балаклави яскраво-оранжеву iзоляцiйну стрiчку. Iнший знайшов пухнасту маску зайчика, але маска була дитяча, тож закривала тiльки очi, прорiзи були маленькi, а знизу стирчала вгодована пика бородатого мужика. На третiй людинi, тоненькiй дiвчинi, сидiло широке сомбреро, дiаметром у пiв її зросту, й коли дiвчина пiднiмала голову, криси сомбреро опускалися так, що при поглядi ззаду ти бачив лише худi ноги й цей капелюх, а щоб вийти крiзь дверi, дiвчинi довелося взятися обома руками за криси з бокiв i потягнути їх униз на себе. Четвертий, пелехатий чоловiк рокiв тридцяти з ведмежою зачiскою, обмежився тим, що натягнув яскраво-червоний клоунський нiс завбiльшки з кулак, при цьому вираз його обличчя, з опущеними кутиками рота й насупленими бровами, контрастував iз носом i надавав образу пелехатого пiдкресленої серйозностi.
– Ходiмо, повстанцi!
За днi, поки я вiдбував змiни в «Точцi G» на Новобiличах, девелопери закрiпилися на Подолi. Забудовники пригнали мобiльний кран iз короткою стрiлою й узялися до роботи. Квартали, з яких витiснили мешканцiв, зяяли порожнiми вiкнами будинкiв. Блеквотери вибили шибки на верхнiх поверхах i, як прозорий натяк, поставили снайперiв iз гвинтiвками у вiкнах, що виходили на Верхнiй Вал. З обох бокiв вiд крана стояли в два ряди блеквотери в чорному з короткими автоматами, на випадок ближнього бою. Мешканцi сламiв – серед них багато виселених вiрменів – зiбралися через вулицю на Нижньому Валу, скандуючи «ганьба», але втручатись у роботу не наважилися.