Блеквотер Нiк вiв мене свiтло-сiрим коридором з лампами денного свiтла. Тепер Микола не знiмав автомата з плеча. Вiдповiдно до iнструкцiї, вгору я не йшов сходами, а пiднiмався лiфтом iз матовими бiлими стiнами та безшумними дверима з куленепробивного пластику. Коли ми вийшли, Микола здав мене блеквотерам, якi охороняли адмiнiстративний, верхнiй поверх. Вище – тiльки небо, а пiд ним дах iз гелiкоптерними майданчиками.
Мiстер Ворнер сидiв у свiтло-коричневому шкiряному крiслi, спиною до вiкна, обличчям до дверей. У правiй руцi вiн тримав товсту сигару й курив, час вiд часу випускаючи синьо-сірий дим рідкими хмарками. Ясно було, що курить мiстер Ворнер рiдко й невмiло. Його засмагле обличчя з немовлячою гладенькою шкiрою зливалося кольором iз оббивкою крiсла. Виділялися яскраво-синi немовлячі очi. В лiвiй руцi мiстер Ворнер тримав яскравий свiтло-жовтий тенiсний м'ячик, яким з вiдстанi всього у сантиметр дрiбно набивав об стiл. Так: тук-тук-тук-тук-тук-тук.
Коли мене ввели, мiстер Ворнер кивком голови вiдпустив блеквотера, покинув стукати м'ячиком, затис його в лiвому кулацi й неквапним жестом лiвої руки запросив мене сiсти на вузький стільчик через стiл вiд себе. Я тепер був на пiвголови нижче за нього й мусив мружитися, бо коли мiстер Ворнер нахилявся до мене, його обличчя бовванiло на тлi вiкна. Мiй стільчик твердий: дерево без оббивки.
– Любиш класичну музику? – запитав мiстер Ворнер.
Я знизав плечима.
– Пiнк Флойд, – сказав агент у повiтря. – Рендом, шафл.
Пiсня, випадково вiдiбрана аудiосистемою, почалася по наростаючiй з однiєї хвилини електричних акордiв.
– Отже, – мiстер Ворнер видихнув дим, – нашi редактори кажуть, що хоч пишеш ти паскудно, твоя писанина чимось проймає, – вiн коротко засмiявся медовим смiшком. – Якоюсь наївнiстю.
Iнтро пiснi закiнчилось, i мiстера Ворнера перебив хрипкуватий голос:
Come in here dear boy have a cigar
You gonna go far…
Мiстер Ворнер прицмокнув, набираючи диму в рот. Менi вiн не пропонував закурити. Попри покращення умов утримання, тютюну менi не давали. Тепер дуже хотiлось нiкотину, мiй рот наповнювався липкою густою гiркою слиною. Я не попросив.
– Редакторам подобається, як ти в текстi переходиш iз R-зони в D-зону й розповiдаєш про умови, в яких пишеш текст. У цьому є щось… щось вiд, – вiн поклав сигару на попiльничку, щоб клацнути пальцями, – неопостпостмодернiзму. Вiн зараз у модi, – мiстер Ворнер закинув голову назад i знов засмiявся медовим смiхом. – Коли я вчився в Єльському університеті, трендом був старий добрий постмодернiзм. А тепер i неопостмодернiзм, i постпостмодернiзм вiдiйшли. Нiщо не вiчне!
Я промовчав. Коли я кiлька рокiв тому вчився в GEE-17, iще був модним постпостмодернiзм. Студенти його називали поц-поц. Я сидiв на низькому стільчику й думав, чи прокоментує мiстер Ворнер власний образ у текстi. Подумки махнув на це рукою. Немовляче обличчя нависало на тлi вiкна, сигара пiд яскраво-синiми очима стирчала, як зламаний набiк нiс пiноккiо. Щоб вiдволiктися вiд цього видовища, я спробував згадати аргументи сухорлявого професора Щiпки з унiверу, чому, коли Сервантес у «Дон Кiхотi» змушує священика палити власну, сервантесову книжку, чи коли герої «Дон Кiхота» у другiй частинi прочитали першу частину – це не поц-поц-модернiзм, i чому поц-поц є чимось унiкальним i новим в iсторiї. Аргументи професора Щiпки розпливались у моїй головi, й поки я силкувався зiбрати їх докупи, мiстер Ворнер мене вiдволiк:
– Але тобi не здається, що ти демонiзуєш зелену зону й жирiкiв?
Зелену зону, здивувався я. Жирiкiв, подумав я. Демонiзую батькiв, якi силкуються не збанкрутувати, демонiзую мовчазного брата, який зливає iнфу про тортури блякiв, i самокритичну Наомi, що агiтує арникiв за повалення стiн, а арники її не розумiють i смiються з неї, й хочуть потрапити в ту саму зелену зону, до тих самих жирiкiв.
– I warn you, – мiстер Ворнер виставив праву руку з сигарою, затисненою мiж великим i вказiвним пальцями, вiн помахав самою лише сигарою, вiд чого мiж нами повис сизий димок. – Застерiгаю, Тонi. Ми тут лiберали, але ж є межа толерантностi.
Агент примружив немовлячі очi:
– А я? Тобi не здається, що ти робиш iз мене карикатурного негiдника? А менi, думаєш, легко? Та я всього в життi мусив досягати сам.
Я пiдвiв на нього погляд. Так, засмагла шкiра, пшеничне волосся i свiтло-коричнева оббивка крiсла зливались, i я бачив лише цi яскраво-синi очi. Ворнер шморгнув носом:
– Мiй батько змусив мене повертати йому все, що вiн витратив на моє навчання в Єлi. Я випустився з боргами в пiвмiльйона доларiв. I зразу мусив бiгати по родичах i позичати ще кiлька мiльйонiв, щоб вiдкрити свiй бiзнес. Думаєш, легко було? Думаєш, хтось менi подарував цi грошi? Нi, я все мусив вiддати. I вiддав.
Ворнер вiдвернувся, так що я бачив тепер його обличчя в профiль, воно i в цьому ракурсi зливалося з крiслом. Голос Ворнера тремтiв:
– Думаєш, легко, коли нормальнi нiшi в бiзнесi вже зайнятi? Я мусив їздити по D-зонах, спiлкуватись iз ворогами свободи, зi злочинцями, з найгiршими представниками людства! Я мiсяцi проводив на борту гелiкоптера, метався вiд одного detention-центру до iншого, шукав iсторiй на продаж, визволяв таких, як ти, чого лише не вислухав – а потiм виходжу таким собi карикатурним, тепличним мiльйонером!
Вiн замовк i не рухався, i здається, по його щоцi текла сльоза. Не впевнений, бо я дивився знизу i мусив мружитись, а його обличчя на тлi вiкна було в тiнi.
– Слухай, Тонi, – мiстер Ворнер прокашлявся. – Слухай уважно, I warn you. Нам треба дiяти командою. Якщо ти пишеш добре – ми домовляємось iз суддями та з прокурором, тебе визнають ненавмисним пособником ворогiв свободи. Зрозумiв? Я не кажу, що означає писати «добре». Це визначать продажі, – вогкiсть випаровувалась iз голосу Ворнера з кожною фразою. – Моя тобi порада, лише з досвiду – кинь демагогiю, просто описуй те, що вiдбулося. Ну, може, ми трохи опустимо те, що вiдбувалося з тобою в тюрмi, доки я не вийшов на тебе. Це в iнтересах твоєї ж гiдностi, – вiн подивився яскравими очима менi в обличчя, я думав, пiдморгне, нi, не пiдморгнув. – Усе решта пиши як хочеш. Нас не цiкавить стиль, нас цiкавлять деталi, нас цiкавить щирiсть. Розумiєш, публiцi набридли професiйнi вигадки. Нашiй публiцi потрiбна правда про iнакше життя, – голос Ворнера був уже цiлком сухий. – Розумiєш, Тонi, для публiки червона зона – це такий собi бруд, у який хочеться зануритись, але щоб ненадовго й не забруднившись. Ну, ти зрозумiв. Нам потрiбна порнушка.
Пiсня з аудiосистеми дiйшла свого оргазму, хрипкiсть у голосi спiвака зникла, вiн завивав:
And did we tell you the name of the game, boy
We call it Riding the Gravy Train!..
– Запитання є? – мiстер Ворнер завершив виклад моїх перспектив.
– Де ми?
– Тобто?
– Географiчно.
– А, – вiн почав смiятися медовим смiхом, але захлинувся димом сигари й закашлявся. – Не переживай, не в Гуантанамо, – Ворнер зiгнувся в крiслi й кiлька разiв ударив себе кулаком у груди. – Не настільки ти важливий, дорого возити. Ми в Коцюбинському.
Ми були посеред REE-17 у D-зонi, вiдгородженiй стiною з вишками й рiжучою стрiчкою. Я повiрив. Те, що навколо звучить глiнг, не має значення. Ним розмовляють мiж собою всi блеквотери.
х постiйно перемiщують з однiєї зони в iншу, щоб вони не встигли зблизитись iз цивiльними i їм колись не довелося застосувати тортури до власних друзiв.
– А тепер, – пухлий тамада Сеня, тримаючи мiкрофон у руцi, подивився в темний кут залу, – спецiально для нашого дорогого гостя, на згадку про його буремну юнiсть – пiсня «Голуби летят над нашей зоной».
– Його буремна юнiсть – це коли зонами називали тiльки D-зони? – нахилився я до Лаури.
– Хи зи, – похитала головою вона. Висушене перекисом водню волосся шурхотіло вздовж оголених плечей жорстко, як сiно. Лаура була вже трохи п'яна, клiєнти не йшли.
У «Точцi G» сьогоднi було мало людей. Можливо, саме через дорогого гостя. Вiдвiдувачi передавали чутки про старого чоловiка, що сидiв за VIP-столиком пiд вимкненими на його прохання лампами. Вiдвiдувачi шепотіли одне одному ще на порозi, й бiльшiсть розверталися i вiд грiха подалi йшли в iнший клуб. Дорогий гiсть був одним з останнiх людей того, старого поколiння. Бiльшiсть або загинули, або легалiзувались i стали полiтиками, фiлантропами, меценатами, вершками суспiльства. А гiсть пропустив момент – чи то сидiв у D-зонi, чи вирiшив зачекати – й тепер не мiг потрапити в зелену зону, адже прийшла демократiя. Неясно, чи й хотiв лiтнiй чоловiк у зелену зону. Правда, там були його троє дiтей. Цi – так, досягли Успiху. Старший став великим бiзнесменом, i починаючи з третього чи четвертого мiльярда його фiнанси прозорi та легальнi. Середня донька – свiтська левиця й фiлантропка. А наймолодший став сенатором – причому голосували за нього саме люди в червонiй зонi. Зелена ж давно цiкавилася бiльше не ширмою полiтичного життя, а зборами акцiонерiв, де приймалися справжнi рiшення.