Наша адмiнiстраторка не довiрила менi обслуговування дорогого гостя.
– Го-ооо-луби летят… – пробуючи пiдспiвувати пiд примiтивний електронний мотив, прохрипiла крiзь сигаретний дим Лаура й рiзко опустила пiдборiддя на долоню. Її лiкоть поїхав по барнiй стiйцi. Я стояв поруч iз ганчiркою для протирання столiв на згинi руки, так що встиг упiймати її за плече, поки голова не стукнулась об мармур.
– Обережно. Язика прикусиш.
– Н-но н-но, – п'яно засмiялась Лаура. – Вiн менi ще сьогоднi потрiбен. Т-т-тоха, а от голуби – ч-чому не летять над нашою зоною? Т-ти коли бачив голуба? Чи хоч горобця?
– Я вiдмовляюся про це думати, – сказав я, продовжуючи тримати її за плече.
Кiлька разiв я бачив у червонiй зонi котiв – але тiльки крiзь вiкна, не надворi. Можливо, десь у кiмнатах були й собаки та iншi тварини, але в REE-17 я не бачив нормальних тварин на волi, тут лазили тiльки щури по ночах, та ще комахи в будинках, перетворених у бiднiших районах на сортири.
– Не бачиш, третiй столик? – шипить з-за мого плеча адмiнiстраторка.
Я з жалiстю дивлюся на неї: жили на худiй шиї випинаються дедалi бiльше, зморшки навколо носа поглибшали, пiд очима мiшки. Я розумiю, що вона серйозно хвора.
– Вже йду, – кажу лагiдно.
Двоє мордатих, якi були тут у мою першу змiну, приходять щовечора. Досi сiдали за кутовий VIP-столик. Сьогоднi вони нiяково вклонилися туди, в темряву, й пiшли разом зi своїми дiвчатами-вiсiмнадцятилiтками за столик ближче до центру залу. Вiдкритi з усiх бокiв.
– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.
– Двi, як завжди, – стверджую, радше нiж питаю я i йду по двi пляшки до бару.
– А потiм соляночки, – скоромовкою промовляє другий менi услiд.
Я прочиняю дверi в кухню: «Двi солянки». Коли я повертаюсь iз пляшками, другий мордатий скоромовкою звертається до своєї дiвчинки:
– Ти якого хуя вчора з Ашотом робила, блядь хачовська?
Вiн рiзко пiднiмає руку й хапає її рукою за скальп, я зi стуком ставлю пляшки на стiл i хапаю мордатого за зап'ясток:
– Це жiнка, легше!
Вiн не вiдпускає гриви дiвчини, вона пiд його рукою опустила голову, стиха скиглить i не рухається. Мордатий пiднiмає очi на мене й вiдбарабанює:
– Ти чо, ващє страх загубив, холуй пiдарський?
– Пусти її.
– Не пхай свого писка в чужi справи, – крiзь зуби цiдить вiн.
– Ваня, пiзнiше розберешся, – тягне слова його приятель. – Старий дивиться.
Обоє зиркають самими лише очима в темний куток, i мордатий випускає волосся дiвчини, а я його зап'ясток.
– Сучка, – каже мордатий дiвчинi, яка випросталась i закрила обличчя долонями. Мордатий повертається до мене i, понизивши голос, шипить скоромовкою: – З тобою ще поговоримо, пiдар. Неси жерти.
Я йду на кухню, тут, як завжди, пахне застарiлим жиром, хлоркою та гнилими ганчiрками. Забираю пiдiгрiту солянку, йду назад, стискаючи зуби, i перед столиком шпортаюся навпроти мордатого. Гаряча жирна рiдина вихлюпується, одна тарiлка мимо, солянка глухо плямкає, бiла тарiлка з приглушеним вiд жиру брязкотом розбивається, шматки бiлої порцеляни ковзають по темнiй плитцi пiдлоги. Друга тарiлка потрапляє мордатому на ширiньку, мордатий підстрибує вiд столу назад, вiн шипить i хапається руками між ноги, тарiлка з'їжджає по його колiнах, не розбивається i з гудінням кружляє по пiдлозi. Мордатий згинається, пiднiмає голову й дивиться спiдлоба на мене, руками вiдокремлюючи мокрi гарячi штани вiд свого тiла, щоб вистигло:
– Ах ти педрила!
– Я не хотiв.
– Ти пiдар гнiйний, за лоха мене тримаєш, – тарабанить мордатий i випростується, бо солянка на його штанах досить вистигла. Вiн на голову вищий за мене i ширший. Його дiвчина вiдвертає погляд. Мордатий робить крок до мене й потрапляє кулаком у нiс, я при падiннi вдаряюся лiктем об сусiднiй порожнiй столик, i розряд болю перекриває все, що робить i робитиме мордатий, я лише качаюся по пiдлозi й намагаюся лiвою рукою схопити себе за правий бiцепс трохи вище лiктя, а коли бiль ущухає, бачу над собою зморшки адмiнiстраторки. Вона примудряється дивитися на мене, задерши голову вгору, хоч я лежу на пiдлозi:
– Нахуй звiдси.
Мордатого, який мене побив, тримає ззаду пiд обидва лiктi його приятель, той уже не рветься до мене, тiльки продовжує матюкатися скоромовкою, триповерховими.
Я працював у «Точцi G» майже мiсяць, але звiсно, зарплатню менi не виплатили. Добре хоч чайових сяк-так вистачало прожити вiд змiни до змiни.
Цілий наступний тиждень я безуспішно, як i першого разу, намагався знайти роботу.
Висiв на шиї у Романа. Вiн i знайшов менi нову:
– Знайомому потрiбен грузчик.
Грузчиками у червонiй зонi називають вантажникiв.
– Але менi потрiбен надовго. Ти ж надовго? – запитав господар.
– Так, – кивнув я.
– А то вiчно йдуть через три-чотири мiсяцi.
– Я надовго, – повторив я.
– Чи йдуть у запiй, три днi на роботу не приходять, а ти сам розвантажуй, – не заспокоювався вiн.
– Я не п'ю.
– Менi потрiбен постiйний грузчик, – наполягав господар.
Вiн розмовляв зi слабким акцентом, але без помилок. Це був азербайджанець рокiв п'ятдесяти на iм'я Алiк, зi стриженим пiд машинку посивiлим волоссям. Вiн починав повніти. Алiк приїхав пiд хлiбний кiоск, який стояв на перехрестi Героїв Севастополя з Борщагiвською, старим бiлим унiверсалом. Крiзь немите лобове скло з переднього сидiння на нас дивилася його дружина, також рокiв п'ятдесяти, з темнiшим, нiж у Алiка, обличчям, із розпущеним по грудях лискучим чорним волоссям, дуже товста. Коли Алiк повертався до неї спиною, вона пiдбадьорливо менi усмiхалася.
– Я вранцi бiгаю, – сказав Алiк. – Заразом перевiряю, як i що.
– Ясно.
– Роботи небагато. Тобi Роман казав, що я продаю тiльки хлiб i випiчку?
Я кивнув.
– Лотки неважкi, це тобi не вагони вантажити. – Алiк махнув рукою й пiдняв брови. – У мене на Борщагiвському базарi ще три кiоски, часом доведеться пiдмiнювати. Але основна твоя робота тут. Бути перед шостою ранку. Вiдмикаєш своїми ключами. О шостiй – шостiй тридцять приїжджає перша машина з хлiбом. Її треба встигнути розвантажити до сьомої двадцять. Iнакше я плачу за простiй, зрозумiв?
Я кивнув.
– Потiм лишаєшся допомагати Надi, продавщицi. Вона приходить о сьомiй. Лотки часом переставляєш, порожнi вниз, повнi ближче до Надi. Взагалi легко. Об одинадцятiй тридцять, до дванадцятої, приходить iще одна машина з хлiбом. Її розвантажувати не всю, тiльки щоб заповнити кiоск, скiльки продали. По п'ятницях i понедiлках, правда, до дванадцятої може продатися весь, тодi заповнюєш наново. Розвантажив другу машину, ще продавщицi зробив, що скаже – i десь о другiй вiльний. Запитання є?
Я кашлянув. За спиною Алiка його дружина лагiдно кивала менi.
– А, так. Зарплата шiстдесят нових доларiв на мiсяць. Можу розбити i платити щотижня. Хочеш, навiть по два долари щодня.
– Краще щодня, – сказав я, згадавши «Точку G».
Алiк зазирнув менi в очi. Я постарався надати їм чесного виразу.
– Без проблем, – рiвним голосом сказав Алiк. – Завтра о шостiй. Я буду тут, покажу що й до чого. Дам ключi.