Поки вiн iшов за кермо, його дружина встигла помахати менi рукою. Я вiдчув у нiй щось потужно материнське, хоча вона зовсiм не схожа на мою тендiтну, завжди коротко стрижену свiтло-русяву маму. Я пiдняв руку й постояв так, поки вони вiд'їжджали. Алiк i не подумав представити дружину.
– Ну ти даєш, – зареготав Валера й закинув голову так, що ледь не вдарився потилицею об стiну, аж я зiщулився вiд страху за нього. – Обскакав мого Ромчика.
– Роман з Умкою давно не разом, – заперечив Улугбек.
Ми втрьох сидiли близько шiстнадцятої години в кухнi квартири на Турiвськiй: я в кутку на продавленiй кушетці, Валера теж на кушетці, але ближче до дверей, поруч iз кривавим написом «Мийте кожен за собою!!!», а Бек через стiл вiд нас на табуретцi. Улугбек – двiрник, найнятий за грошi мешканцiв кiлькох сусiднiх кварталiв – починав прибирати лопатою смiття о пiв на четверту ночi, тiльки-но всi, хто його продукує, бiльш-менш повкладаються спати. Вiдповiдно, вiн i звiльнявся з роботи ранiше за iнших. Я приходив з Борщагiвки близько третьої чи о пiв на четверту. Далекобiйник Валера бував удома лиш коли вертався в Сiмнадцятку з рейсу, зате тодi був вихiдний по повнiй. Ми скористалися з того, що решта на роботi й кухня вiльна. На вкритому газетою столi стояла пляшка, три стопки, банка солоних огiркiв з магазину й готова копчена курка, теж магазинна. Улугбек принiс iз кiмнати гiтару, яка тепер стояла, притулена до стiни й бильця кушетки. Сонце у вiкно, травневе тепло, ми трохи розморенi.
– Талiб, – пiдняв чарку Валера, – за нову пару.
– Та вже не нову, – примружився Улугбек. – Тобi пiзно доповiли.
– Ну то за свободу iнформацiї, – пiдморгнув менi Валера й перехилив чарку.
Я прочистив горло:
– Просто нагоди не випадало.
– Що за винуватий тон? – Валера плеснув мене ручищею по спинi. – Якби Умка хотiла бути з Ромком, ххухх би ти що зробив.
– А я давно бачив, що разом вони не будуть, – сказав батько Умiди.
– Та, Ромка останнiм часом заклопотаний, – кивнув Валера, намагаючись пропхати вказiвний i середнiй палець у банку по огiрок. Йому вдалося це зробити, але з огiрком пальцi назад не вилазили. Валера зробив жалiсну мiну: – Талiб, дiстань огiрочок. У тебе пальцi худiшi.
Бек швидким жестом запхав у банку великий та вказiвний палець i витяг на газету великий огiрок. Потiм iще два. Валера й Бек виглядали поруч дивовижно: м'язистий, масивний велетень та дрiбний, жилавий узбек.
Я витяг iз кишенi гаджет i глянув на екран. Улугбек помiтив мiй жест.
– Вона сьогоднi затримається, – з усмiхом Насреддiна сказав вiн. Вiд зовнiшнiх кутикiв його очей пiшли зморшки-променi. Я опустив погляд на огiрки на газетi й узяв найменший. Огiрок був трохи пересолений, але хрумтiв на зубах саме як треба.
Тепер я мiг приходити на Подiл тiльки у другiй половинi дня, пiсля роботи. Кiоск Алiка стояв за двадцять метрiв вiд секторальної стiни, що йшла по Борщагiвськiй. Згори ходили озброєнi бляки, але на них нiхто не зважав. Кiоск розмiщувався за якихось двiстi метрiв вiд метробудiвського гуртожитку, тож було зручно рано-вранцi ходити на змiну, спустившись по вiконних ґратах. Пiсля другої я йшов на Подiл i чекав на Умку. Вона теж починала працювати рано, але закiнчувала й поверталася з зеленої зони пiзнiше, нiж я приходив, i завжди в рiзний час. Залишатися на нiч я тепер не мiг, бо не встигав дiстатися на шосту ранку на Борщагiвку. Тому вночi я повертався на Героїв Севастополя i в темрявi залазив по ґратах у вiкно на четвертому поверсi. Я працював без вихiдних.
Брати участь в акцiях проти забудовникiв я теж мiг лише в другiй половинi дня. Боротьба виявилась позицiйною. Вночi колишнi мешканцi, переважно молодi, займали кам'янi будинки й навiть зводили тимчасовi барикади та прибудови. Вдень приїжджали бульдозери й за пiвгодини нищили зроблене. Вночi знову виростали слами з дощок i картону. Частина мешканцiв, як i хотiв забудовник, подалися шукати нове житло – далi вiд робочих мiсць на Житньому ринку й далi вiд стiни й робочих мiсць у зеленiй зонi. Забудовник не намагався витiснити мешканцiв за раз i остаточно. Дешевше дати арникам зневiритися самим. Час до Олiмпiйських iгор був, оскiльки ж вони стали тільки приводом для девелопменту – час у девелопера був у принципi. Грiнiнвест грав на виснаження, малими силами: раз прижене екскаватор i копне мiж будинками, другий прижене бульдозер i знищить набудоване арниками за тиждень, третiй прижене автобус блеквотерiв, якi виженуть пiдлiткiв iз таборiв i не дадуть обжитись у будинках мешканцям, котрi спробували повернутися. Новий паркан поки не зводили.
Валера поплескав себе по кишенях, дiстав iз правої пачку:
– Талiб, давай не йти на дах. Ге?
– Е, чорт iз вами, – Улугбек встав i потягнувся до верхнього шпiнгалета. – Тiльки висувайтесь надвiр, бо засмердите все.
Старий потягнув на себе вiкно, дерев'яна рама рипнула, на край стола пiд вiкном посипалась пилюка, вiдвалилось i впало кiлька пласких шматкiв засохлої бiлої фарби. В кiмнату повiяло теплом, знадвору почулися вигуки дiтей i сигнали машин. Валера протиснувся мiж мною i столом, прихопив пачку, обійшов стіл i висунувся по пояс у вiкно, закурюючи.
– Iншого разу до мене пiдемо, – сказав вiн через плече.
– Хай твоя доця трохи пiдросте, – усмiхнувся Бек. – А то жiнка вижене нас з порогу.
Валера засмiявся:
– Катя може.
– Як вони?
– Не нарадуюсь, – обернувся у вiкнi Валера, випускаючи дим назовнi. – Мала агукає як мале агукало.
– Це їй три?
– Три мiсяцi десять днiв, – Валера усмiхнувся, тодi обернувся в бiк вулицi, докурив i пролiз назад на кушетку, даючи мiсце у вiкнi менi.
– Еххх, яка погодка! – зiтхнув вiн. – Навiть у мiстi без паркiв, травень є травень.
Я висунувся у вiкно, з насолодою вдихнув тепле повiтря, потiм догнався димом. Машини внизу проїжджали нечасто, на Турiвськiй майже не було транзитного трафiку. Пiд будинками, по проїжджiй частинi теж гасали з криками дiти. Пастельне свiтло. Будинки та вулицi нарештi прогрiлися пiсля холодної зими, а до асфальтової спеки лiта ще є час.
– Ну, давайте за плодючу Ферганську долину, за її людей, – Улугбек розлив по стопках, коли я докурив.
– Хiба мусульманам можна горiлку? – примружився я на нього.
– Крiзь хмару мого смутку Аллах не побачить, – сказав Бек.
Я чекав лукавих променiв вiд пiднятих кутикiв очей, але зморшки з'явилися бiля опущених кутикiв губiв:
– Сьогоднi роковини. Валера знає. Антон-бек, я приїхав сюди з одного мiста у Ферганськiй долинi. Ти про нього, напевно, й не чув. Тодi теж був травень. У нас у Ферганськiй долинi о цiй порi дуже тепло, правда, абрикоси давно вiдцвiли, зате все зелене, ще не вигорiло. Сонце палить, але пiд деревами густа тiнь… Менi було двадцять рокiв, – Улугбек зiтхнув. – Тодi зони тiльки починали називати зонами, а так то були країни. Я стажувався в однiй органiзацiї, яку фiнансували американцi. Вчився на юриста.
Зони зонами не називали, але майже вся країна опускалась у червону зону. Я тодi вiрив, що треба тiльки обрати iншого президента – i все змiниться. Бо у нас iще й президент був: сидiв у крiслi – й iншого не пускав. А в сусiднiх зонах то там скинуть свого, то там. Ну i наші захотіли.
Пiвмiста вийшло на вулицi. Ще й з усiєї провiнцiї поз'їжджалися. Травень, весна, молодiсть, а ще й попрацював пiвроку з американцями – ми все зможемо, демократiя! Ти колись був серед великого натовпу, який вiрить у себе, Антон-бек? Нi? Тут кожен тобi брат. Коли тебе випадково штовхнуть, ти усмiхнешся, а не розізлишся. Ти забуваєш, що вчора ви сперечалися, тут у вас одна мета. Якщо ти зашпортаєшся, тебе пiдтримають. I разом ви гори звернете. Я скандував, пiднiмав кулак над головою, часом тримав край транспаранта. Фотографував, бо моя органiзацiя хотiла фотографiй.
У мене сiли батарейки. Знаєш, Антон-бек, що таке батарейки? Тодi їх надовго не вистачало. Я побiг в офiс по новi. Я дуже везучий. Буквально десять хвилин туди, десять – назад.
I поки я був в офiсi, то почув пострiли, а потiм крики. Спершу кричали жiнки, потiм вони верещали, а невдовзi почали кричати чоловiки. Я визирнув у вiкно, спершу нічого не побачив, а потiм з боку великої вулицi побiгли люди. Вони бiльше не пiдтримували одне одного. Тепер кожен за себе. Старий чоловік упав, а ззаду бiгли молодшi, й вони перестрибували через нього. Нiхто не зупинився допомогти, потiм натовп став густiшим, i бiльше я старого не бачив. Люди розбiгалися по дворах, вони пробували дверi пiд'їздiв, шукали вiдiмкненi, але натикалися на кодовi замки.